Розділ 6

6 Марта

Моє серце зупинилось. Я кидаюсь до Лесі, але Арсен випереджає мене, хапає малу на руки й притискає до себе. І світ з поставленого на паузу знову набирає обертів. Шоколадні кульки розсипаються в траву. Моя мама охає і хапається за серце. А я … здуваюсь.
- Дай мені малу! - простягую до чоловіка руки. Але він не квапиться виконати наказ. І мене всю рве на шматки. Я готова з ним битись. сперечатись, а потім і благати, аби тільки віддав мені дитину.
- Треба краще за нею дивитись! - спостерігаю як смаглява чоловіча долоня ніжно погладжує темне волосся на голові малої.
- Треба не відволікати мене! - огризаюсь, і бачу нарешті, що Леся пручається.
- Хочу до мами, пусти, - каже вона. Це мить мого маленького торжества. Арсен вимушений скоритись.
Обіймаю доньку. Нарешті заспокоююсь.
Арсен зло спостерігає, як моя мама збирає в коробку той шоколад, що можна забрати. Але більшість цукерок вивалялись в піску, і їх більше не можна їсти.
- Як можна не убезпечити місце де грається дитина? - продовжує виказувати своє незадоволення Арсен.
- Сподіваюсь твоя вілла вже вся убезпечена?
- Там є дизайнерська дитяча кімната, - не дуже впевнено відповідає він. Можливо навіть вперше задумується, яку відповідальність на себе звалює.
- Та невже? А за її межами що?
- Не сваріться, - - мама м’яко втручається. - Це діти за ними треба око та око, і всього не передбачиш. Давайте мені Лесю, я заберу її до хати, допоможе мені накрити стіл.
- Арсен не залишиться на обід, - вирішую я.
- Чому це? - він, я впевнена, каже мені це на зло.
- У нас не подають страви високої кухні.
- Я маю знати чим харчувалась Леся! - і повертається до моєї мами: - З задоволенням пообідаю.
Не розумію, чому моя мама на його боці. Що вона в ньому такого розгледіла? Але вона посміхається Арсену, і запевняє, що через десять хвилин все буде готове.
Я розумію, що мені треба звикати до того, що цього чоловіка буде дуже багато в моєму житті. Він буде практично всюди де і я. І як же складно. Він будить в мені лють і дивні відчуття в районі живота. Давно забуті, некликані. Вони мене дуже сильно бентежать. Муляють, як камінчик, що потрапив у взяття. Я б воліла ніколи такого не відчувати.
- Проведи краще Арсену екскурсію, - кричить мама від порогу. Зрадниця!
- О, це чудова ідея, - він авжеж погоджується. - Хоч побачу що тут у вас ще небезпечного.
- Ти перебільшуєш! Ну ходімо, - я киваю. І веду його за хату. Знущаюсь. Тоном гіда з історичної екскурсії починаю: - Це хлів, його побудував мій тато в середині сімдесятих років, коли ще не думав одружуватись, місцями дерево втратило свою новизну, а якщо придивитись, то можна побачити сліди кнура Васьки, який за переказами в дев'яносто четвертому році прокусив четверту від низу дошку…
Зиркаю на Арсена. Він усміхається. І ця посмішка така сексуальна, що мій голос збивається. Доводиться мить чекати, ковтаючи слину в сухому горлі, щоб продовжити:
- А якщо понюхати хлів, то можна відчути неповторний аромат сільського життя…
- Я зрозумів вже що це дуже цікавий експонат. Що ще є у вашій садибі?
- Що ж продовжимо, - киваю я. Я вже себе опанувала, і пульс не стрибає як скажений. - Он там клітки з кроликами. Племінний кріль Семен здатний запліднити до десяти самок за день. На жаль у нього немає скільки дам, тому більшість часу Семен проводить без роботи. Можете йому поспівчувати…
Арсен починає реготати. Я теж усміхаюсь від цих пустощів. Але все ще намагаюсь втримати серйозний тон. Не знаю сама чому я поводжусь настільки бешкетно. Напевно сьогодні занадто перенервувала.
- За тим парканом, виготовленим з високоякісної сітки-рапиці, знаходиться ботанічний …ееее.. город! Там можна побачити рідкісні культури томатів, картоплі і особливо вгодовані екземпляри колорадського жука, якого не беруть жодні отрути.
- А отруту ви де зберігаєте? - напружується чоловік.
- Про запас не тримаємо, - відповідаю я. - Так на жуків дивитись будете? Їх червоні личинки нагадують ягоди…
- Ні дякую! Перед обідом не маю жодного бажання це спостерігати.
- Ну і дарма. Може б тоді і на обід залишатись відпала потреба.
- То он чого ти мене сюди привела? - питає грізно. Але я якимось чуття бачу, що не сердиться, а тільки намагається нагнати туману.
- А ти думав по доброті душевній?
- Ні. Звісно. Але мені це теж вигідно, - він несподівано підбирається до мене ближче. Фраза збиває мене з пантелику. В чім його вигода?
- Тоді садок ще показати?
- Потім.
- Коли потім? - в горлі збирається грудка. Його погляд стає темніший, глибший, як бездонна прірва, яка готується мене поглинути. І сам Арсен як той хижак, що загнав свою здобич в куток, і тепер дозволяє собі погратись, аби розтягнути процес пожирання… еее ні, не пожирання. Він задумав щось інше. Ноги самі вростають в землю, наливаються свинцем. Розум наказує тікати, але поворухнутись я не можу. Загіпнотизував не інакше! По гороскопу він точно або Овен або Скорпіон. От я попала.
- Коли я дещо перевірю, - продовжує чоловік. Мені вдається відступити на крок від нього. І на цьому мої сили мене зрадили. Дивлюсь то йому в очі, то на губи, то на підборіддя з легкою щетиною, напевно колюче, залишить сліди, якщо поцілує. О ні! Треба терміново до якоїсь ворожки взяти у неї оберіг від зглазу і випадкового привороту! Бо…
Арсен наближається. Серце падає в живіт, пульсує там, розганяючи пожежу і тремтіння. І не змерзла, а вся наче під поривом холодного вітру, і водночас напружена, натягнута як струна. Його губи торкаються моїх, жорстко, в прагненні полонити, зігнути, змусити стати його покірною. І я спалахую, немов порох. Приголомшена, з кольоровими мушками перед очима від браку кисню, я відчуваю як мене переповнює хіть. Так, що самій лячно, що здатен зробити зі мною цей чоловік.
- Марта! Де ви? - голос мами змушує Арсена оговтатись першим. Він відступає, прибирає руку з моєї потилиці - виявляється встиг її туди покласти. Його погляд затягнутий поволокою пристрасті, груди важко здіймаються.
А у мене тремтять руки. Ними я і дістаю цигарки. Бачу як чоловік незадоволено кривиться. Так тобі і треба.
- Не смій більше так робити! - кажу я.
- Я з тими що палять не цілуюсь! - кидає він, голосом злегка хрипким, неслухняним, вібрація його тону розносить вогонь по моїх нервових закінченнях.
- Вже поцілувався, - затягуюсь нарешті, розганяючи нікотин, замість пекельної жаги, яку він щойно в мені пробудив. - Знову скажеш що то помилка?
- Минулого разу мені здалось що ти не вмієш цілуватись, вирішив перевірити це враження, - недолуго виправдовується він.
- Тобі до моїх вмінь немає ніякої справи, тому навіть не буду цікавиться твоєю експертною думкою.
- Марто! - знову мама.
- Ідемо мам! - озиваюсь я.
Арсен очевидно щоб уникнути подальшого з'ясування стосунків тікає від мене до ґанку, я ж іду неквапливо, заспокоюючи тіло і емоції.