Розділ 3

3 Марта

Темні, пекельні очі вивчають моє обличчя. А я намагаюсь вгамувати серце. Він хоче забрати у мене кисень. Мій сенс для існування. Відібрати, як якусь іграшку, навіть не уявляючи, що ми з Лесею пройшли.
- Я навіть не знаю, як вас звати, пане “батько”. - вкладаю максимум презирства в останнє слово. - Не знаю, що ви за людина. І ви хочете, щоб я вам продала свою доньку? Та пішов ти!
Прошмигую за хвіртку садочка. Так ніби вона може захистити нас від монстра.
- Лесю! - кличу до себе малу. І тільки коли її тоненькі пальчики опиняються в моїй долоні, переводжу подих. Незнайомець за нами не йде. Чекає біля паркану. Певно вважає, що я все одно нікуди не подінусь - вихід з садочка лише один.
- Мам! Ти рано, - мала радіє.
- Ходімо заберемо твої речі, - тягну її в приміщення садочка, побіжно привітавшись з вихователькою.
Треба поводитись так, ніби все гаразд, щоб не налякати малу. Їй зайві нерви ні до чого.
Збираю з шафки одяг малої, поки вона весело переповідає свої денні справи. З ким гралась, що їли на обід. Покінчивши зі зборами, виводжу малу на вулицю. Умисно так, щоб нас не було видно з боку паркану.
- Зайдемо сьогодні в “Булочки і кренделики”? - безпечним тоном питаю в Лесі. Та радо погоджується.
Магазинчик свіжої випічки знаходиться неподалік від садочка. Акурат з іншого боку від хвіртки. І саме там в паркані є місце де одну плиту прибрали. Вигадливі батьки підставили пеньок і просто перестрибують паркан, щоб не обходити територію садочка по колу. Ми теж іноді користуємось цим запасним виходом. Особливо, якщо хочемо зрізати шлях до “Булочок”.
Нехай незнайомець із мордою бандита хоч цілу годину чекає мене біля входу! Не спіймає.
Не хочу думати як він нас знайшов. Але очевидно, що все вирішують гроші. І на таємницю усиновлення продажним чиновникам начхати. Та я не можу йому віддати дитину. Вона все що у мене є. А я у неї. Я добре пам'ятаю той день, коли Леся покинувши зграйку однолітків бігла до мене з криком “За мною мама приїхала!”. Це і визначило нашу подальшу долю.
Я пройшла занадто багато кіл пекла, поки не всиновила малу. Я не можу тепер її зрадити.
Ми виходимо з дворів, заходимо в булочну, де я купую доньці її улюблені пиріжки з повидлом. А потім рушаємо до вокзалу. Часу на збори немає. Потім попрохаю когось зі знайомих передати мені документи. Мене дуже доречно звільнили. Тож не доведеться виправдовуватись на роботі через своє раптове зникнення.
Зараз у мене єдина мета. Вивезти свій скарб якомога далі від монстра. А потім вже вирішувати як сховатись так, щоб він нас ніколи не знайшов.
- А куди ми йдемо? - мала відірвалась від пиріжка, і втямила, що сьогодні наш маршрут змінився.
- Ти ж хотіла, щоб мама більше часу проводила з тобою, - вичавлюю посмішку. - От, збулось. Ми їдемо у відпустку.
- Ура! - настрій у малої стрімко покращується. - А куди поїдемо?
- До бабусі спочатку, - перевіряю розклад. Ми якраз встигаємо на вечірній автобус.
На вокзал ми приїздимо вчасно. Якраз щоб заскочити в автобус. Там я вже відчуваю певне полегшення. Не наздогнав. Маю цілий вечір, щоб отямитись і вирішити що робити.
Їхати майже півтори години. Леся заволоділа моїм телефоном. А я віддалась сумним думкам. Якщо у мене заберуть Лесю я просто здохну. Мене не стане без неї.
Думками повертаюсь до незнайомця. Засмаглий, лощений, з чорним волоссям і очима, такими пекучими, ніби він і є диявол. Різкий увесь. Створений з гострих кутів. Схожий очима на Лесю. І лінією підборіддя. І вилицями.  Де він був цілих п'ять років? Де могла зустріти мама Лесі такого красеня?
Напевно то був випадковий зв'язок. І бідолашна жінка навіть не знала як йому повідомити про дитину. Або боялась. Так само як зараз боюсь я. До кольки.
Тоді виникає інше питання - хто йому розповів зараз? Навіщо? Навіщо йому Леся взагалі? Жив би і далі своїм ситим багатим життям. Без дитини на яку раніше йому було плювати.
Забагато питань.
Ми виходимо на зупинці. На вулиці стає прохолодно. Але, здається, в моєї мами є якийсь Лесин одяг. Ми іноді приїздимо і щось забуваємо. Тож крокую селом до маминої хати. Не думаю, що ми тут затримаємось надовго. Якщо вже бандит вчепився в нас, то моїх батьків він перевірить першими. Проте сподіваюсь, що він не робитиме цього посеред ночі.
Мама авжеж нас рада бачити. Хоча і не чекала. Дорікає мені що не попередила. Я відбріхуюсь, що це через роботу. Леська розтоплює суворе бабусине серце, тому вже за кілька хвилин нас садять до столу, годують борщем, і розпитують про новини.
Я мрію опинитися на мить на самоті. Тому відразу після вечері ввіряю Лесю бабусі, і занурююсь в телефон.
І те що я читаю мене не тішить. Він справді може визнати батьківство. І він в набагато вигіднішому положенні ніж я. Безробітна, розлучена, самотня. Супроти багатого тата.
Палю, запиваючи гіркою кавою дим. Що робити? Лише тікати кудись далі.
- Марто, в Лесі знову висипи, ти бачила? - мама виходить на ґанок.
- Бачила. Лікар каже що з віком це минеться, - я зітхаю. Мені дісталась дитина з невеликою проблемою - на нервовому фоні у неї з'явилися проблеми зі шкірою. Це ще не псоріаз. Але може ним стати. Якщо не забезпечити дитині комфортне середовище.
Чи розуміє її так званий батько, що своїми примхами він може лише наробити дитині біди? Що новий стрес викличе загострення хвороби? Авжеж його егоїстична величність не думає про це. Хоча, якщо він вже дістався до особистої справи дитини, то міг би її вивчити і звернути увагу, що ще з притулку Леся мала захворювання шкіри.
- У тебе щось сталось? - мама вловлює мій поганий настрій.
- Мене скоротили, - кажу я.
- Погано…
- Та ні, гроші у мене є, - я прикрашаю дійсність. - А тепер і можливість побути більше з Лесею, дати їй пожити на свіжому повітрі. Думаю їй піде на користь перебування в селі.
- То ви надовго до нас?
- На кілька днів.
Леся щось кричить з будинку, і бабуся повертається до неї. Спочатку вона дуже насторожено поставилась до мого бажання усиновити малу. Але згодом полюбила її всім серцем. Хоча і не втрачає надії, що колись у неї з'являться рідні онуки. Я її намагаюсь не засмучувати з цього приводу.
Спати я лягаю з відчуттям тривоги. Леська сопе у мене під боком. І я притуляюсь до неї, намагаюсь відчути її тепло всім тілом. Моя. Тільки моя.
“Леви сьогодні отримають вигідну пропозицію, - пише мені гороскоп, поки я п'ю каву і палю на ґанку. - Не відкидайте її відразу, оскільки можливо вона змінить все ваше життя”.
Підводжу очі від екрана телефону і бачу як до нашого паркану підкочується сріблястий джип. Отже, знайшов. І навіть швидше ніж я сподівалась.