Розділ 2

2 Арсен

Зірватися з місця в іншу країну виявилося не так легко, як хотілося б. Довелося спершу зібрати раду акціонерів, роздати доручення і попросити батька наглянути за фірмою, а для цього слід було розповісти йому всю правду. Старий, що вийшов на пенсію і планував решту життя відпочивати, не надто радісно сприйняв моє прохання, але новина про внучку додала йому сил. Я хоч і мріяв про те, що з легкістю заберу дочку, розумів, що насправді процес може затягнутися, тому вирішив перестрахуватися. Як покаже майбутнє, я буду цим ще задоволений.

Врешті, владнавши справи, я сів у літак, що немов переніс мене у світ, де минуле зустрілося з майбутнім. Спогади про Ілону дарували біль, але думки про наше сонечко змушували всміхатися. Я не бачив ще своєї крихітки, не знав її імені, але одне усвідомлення того, що вона існує, породжувало в мені невідомі досі почуття: любов, надію, трепет... Це не важливо, що я не планував її. Але якщо вона є, я зроблю все, щоб спокутувати свою провину за втрачені роки любов'ю. Вже уявляв, як чудово вона житиме в нашій віллі. Еріка обіцяла обладнати дитячу і накупляти їй купу іграшок. Впевнений, вона стане хорошою мачухою і зможе багато навчити мою донечку.

В аеропорту мене зустріла Емма. Дивно, та хоч ми бачилися недавно, я встигнув за нею скучити. Ця темноволоса красуня багато означала для мене. Часом я думав, що її прислали на Землю, щоб не дати мені збожеволіти.

— Ти знайшла її? — одразу спитав я, ледь встигнувши обійняти сестру і поцілувати її щоки.

— І тобі привіт, — всміхнулася вона.

— Привіт. То знайшла?

— Я була в дитячому будинку. Але не змогла дізнатися. Кажуть, що інформація про людей, які всиновлюють дітей, конфіденційна і вони не мають права її розголошувати.

— Ти казала, що тітка тієї дитини? І що я претендую на неї?

— Казала, але її офіційно вдочерили. Чи не пізно... — договорити я їй не дозволив.

— Яке ще пізно?! Не смій і думати про це! Я заберу її, чого б мені це не варто було!

— Добре, забереш. А поки поїхали до бабці. Там залишиш речі, відпочинеш, приймеш душ, а тоді...

— Залишу речі і поїдемо в той дит.будинок... я не стану відпочивати, поки моя дочка не знати де, не знати з ким! — гаркнув я.

— Батьківство на тебе погано впливає, — хмикнула вона. — Але я дізналася, як її звати.

— Як? — серце аж затріпотіло.

— Леся, — Емма всміхнулася. І я теж усміхнувся. 

— Леся, — ніжно повторив я. Звучало так мелодійно, мов пісня. — Красиво...

— Знаєш, а поїхали одразу в дит.буд?

— Та ти з дороги! Година нічого не вирішить. Арсене, що ти, як маленький? Чесне слово! — Емма сміялася, сварилася, але переконати мене в неї не вийшло, бо здаватися я не звик і якщо хочу, то отримую все.

А зараз я хочу свою дочку! 

Вже за годину, яку провели в дорозі і заторах, ми були в дитячому будинку. З'явився я туди ефектно, буквально увірвавшись у кабінет директора. Ну, я зайшов би абсолютно спокійно, якби мене не намагалися зупинити. Але чекати я не збираюся. Невже не ясно?

— Хто ви і чого вам треба? — Олег Петрович, як було зазначено на дверях кабінету, підстрибнув на ноги і вороже на мене глянув.

— Мене звати Арсен де Россі. У вашому закладі жила моя дочка, дівчинка Леся, яка потрапила сюди після смерті своєї матері, Опанасенко Ілони. Я хочу знати, де вона зараз! — буквально викарбував кожне слово.

— Пане Арсене, не знаю як вас по-батькові, я зрозумів, про кого йде мова. Але її вдочерили. Я вже казав дівчині... Еммі. Ми не можемо розповідати конфіденційну інформацію, — ох, ці бюрократи! - Таємниця усиновлення, це серйозна річ!

Я закотив очі і впевнено промовив:

— Давайте так, я зроблю благодійну пожертву на ваш заклад, а ви дасте мені всю інформацію, хто вдочерив мою дочку і де її шукати? - і потім дотис тихіше: - А як будете зговірливі, то моя благодійність піде далі, - і красномовний жест на портфель директора. Сподіваюсь такі натяки він розуміє.

Здається, це правильна дипломатія? Невже не ясно, що я не відступлю? Поки чоловік задумався (було б про що), я продовжив:

— Не раджу зволікати з відповіддю. Я володію можливістю знайти свою дитину. Краще б ви співпрацювали зі мною. Для нас обох краще, звісно ж.

— Лесю вдочерила жінка. Але я не знаю, де її знайти. Однак, вам не буде складно це дізнатися, — директор пішов до шафи і знайшов там якусь теку з паперами, після чого подав її мені. З тих документів я дізнався, що мою дочку удочерила самотня жінка на ім'я Марта. Ну, ще прізвище і по-батькові, рік народження і інше, що мені нічого не каже. Все ясно.

— Правильне рішення. Плануйте на що витратите гроші, — спокійно мовив я, зробивши позначку в пам'яті перевести на рахунок закладу кругленьку суму. Хоч добру справу зроблю. Бо стан будинку був кошмарним. Як подумаю, що тут живуть діти... що жила моя дитина, так серце болить.

Отже, Марта. І де тебе шукати, Марто?

Схоже, зараз справді час відпочити. І подумати.

— А що тут думати? Замов послуги приватного детектива. Він її миттю знайде! — повідомила Емма. А це хороша ідея.

Нею я й скористався. Як виявилося, знайти детектива було неважко. Втім, коли є гроші, все дається легко. Я був переконаним, що з моїми можливостями забрати дитину буде легко.

— А якщо нова мама Лесі не захоче віддати тобі дитину, навіть дізнавшись, що ти її батько? — якось під час сніданку спитала в мене Емма.

— Сваритися з нею я не стану. Гадаю, вона не відмовиться від пропозиції, яку я можу їй надати. Ніхто не відмовлюється від грошей, — я безтурботно стиснув плечима.

— Тільки не кажи, що ти плануєш купити в неї дитину, — сестра дивилася так, ніби хотіла дізнатися відповідь з моїх очей ще до того, як я щось скажу.

— Чому одразу "купити"? Гроші роблять людей зговірливими. Це все одно не її дитина. Яка їй різниця? Візьме собі іншу. І матиме на її виховання хороший стартовий капітал. Це логічно. В кожної людини є мрії.