Розділ 1

1 Марта

Сама не розумію, чому, але почувалась я тривожно. Наче хмара нависла над головою, і готова ось-ось пролитись дощем. Я запевняла себе, що просто накручуюсь. Просто занадто вірю в гороскоп чи ретроградний місяць. Що можливо просто зараз магнітні бурі. І той погляд, який я відчуваю забираючи Лесю з дитячого садка мені просто здається.
Бо на роботі дуже важливий проєкт, я майже не сплю, намагаючись завершити його вчасно, от і здають нерви.
- Мам, а ми підемо до фонтану? - Леся тримається за мою ручку, іншою поправляє крихітний заплічник у формі плюшевого зайця.
- Не сьогодні, персик, - хитаю головою. Думаю. як би швидше купити щось на вечерю в супермаркеті, бажано швидкого приготування і бігти до лептопу.
- А коли?
- Як мама завершить важливий шматок роботи.
- У тебе постійно якась робота! Давай ти звільнишся і будеш водити мене в парк і на дитячий майданчик…
- Але нам потрібно десь брати грошики на розваги і на їжу…
- А давай знайдемо тата? Він буде ходити на роботу, як у Наталочки…
- А давай просто купимо сьогодні щось смачненьке, - намагаюсь забалакати малу, щоб викинула з голови ці мрії про тата. Більше жодних чоловіків в моєму житті! - Сосиску хочеш?
- Хочу жуйку і кіндер, і ляльку, таку як Наталочці купив тато…
- Ляльку куплю як закрию проект, - швидко обіцяю я.
- А це довго?
- Ні. Сподіваюсь, що ні.
Леся перемикається нарешті на опис ляльки. А у мене стискається в грудях. Життя самодостатньої жінки іноді не таке райдужне, як би мені хотілось. Страшенно боляче, що я не можу купити Лесі все те, на що вона заслуговує. Найкращі іграшки, найкращих репетиторів, відпочинок за кордоном. Адже після розлучення з чоловіком у мене залишились борги і жодної підтримки. Навіть бізнес, який ми будували разом, він безсоромно забрав собі.
Довелось будувати своє життя з нуля.
Проте щиро сподіваюсь, що після завершення проекту начальник випише премію, і я нарешті зможу потішити свого маленького персика. А зараз все що я можу їй дати - свою безмежну любов. Іноді здається, що я люблю її аж занадто сильно. Але я не можу це зупинити. Леся - все що у мене є. Вона витягнула мене з такої чорної діри, в яку можуть скотитись лише жінки, яких зрадили і розтоптали. Двічі.
В супермаркеті ми надовго не затримуємось. Купую малій ї улюблені сосиски, собі пачку цигарок і поспішаю додому.
Наступний ранок починається за звичку з кави і прочитання гороскопу. День обіцяє бути напруженим, але зорі планують потішити Левів позитивними змінами. Я сподіваюсь, що саме це передбачення стосується завершеного проєкту. Я ще вночі скинула його на експертизу.
Завожу Лесю в садочок, поспішаю в офіс. Цілий день як на голках. Ігор з інженерного відділу намагається фліртувати - наш визнаний бабій офісу не може змиритись з тим, що я одна для нього недосяжна ціль. І час від часу намагається йти на штурм. Дівчата з економічного відділу мене бісять. Постійно обговорюють колег і видумують нісенітниці. Шеф у нас специфічний. Занадто різкий і його важко застати в офісі. Не розумію, чому я не наважуюсь знову пірнути у вільне плавання. Напевно страх невизначеності не дає. Переживши кілька болючих невдач важко знову повірити у власні сила. Зламавши крила страшно розправляти їх знову, навіть якщо рани вже загоїлись. А найгірше те, що мені не має кого звинувачувати в своїх невдачах, окрім себе. Я сама все зруйнувала.
- Марто, шеф викликає до себе, - нарешті дочекалась виклику після обіду.
Хоч би з проектом все було гладко. Хоч би він пройшов експертизу замовника.
В кабінеті начальника на всю працює кондиціонер. На вулиці ще не літо, але шефу вже спекотно.
- Викликали? - для годиться питаю я.
- Так, зайди, - він махає рукою, вказуючи на вільне місце за столом для нарад. - Зараз зайде ще Оксана.
Я сиджу. Мені тривожно. Хочеться вже почути - впоралась я з завданням чи ні.
Оксана входить за мить. Повненька керівниця нашого відділу, яка іноді здається мені справжньою людожеркою. Така зла і уїдлива вона буває, якщо їй хтось не подобається.
- Отже, щодо вашого проєкту по “Аквантії”, - шеф кладе долоню на синю теку з паперами. - В цілому непогано, - з мене випускають повітря мов з повітряної кульки. - Замовники задоволені нашим підходом. Але є певні зауваження…
- Я виправлю, - я киваю.
- Ні, Оксана сама займеться цим, - шеф підсуває теку з паперами до моєї керівниці. - Розумієш, Марто, ми зараз знаходимось в певних кризових умовах, - він дивиться мені прямо в обличчя, а його голос стає тихішим. Напевно, щоб я уважніше слухала. - Тож ми вимушені оптимізувати штат працівників. Ви гарний інженер-технолог, ваші рішення нестандартні, і я впевнений ви легко знайдете іншу роботу.
- Ви мене звільняєте? - сухо уточнюю я. Звісно я цього не чекала. Але замість болю відчуваю навіть якесь полегшення. Наче я досягла дна і тепер з усіх сил відштовхуюсь від нього ногами, щоб випірнути.
- Скорочуємо.
- Премії за виконаний проект не буде?
- Ну чому ж? Фірма виплате вам вихідну допомогу в розмірі премії, - Оксана намагається щось сказати, але шеф загрозливо дивиться на неї. Що ж принаймні в цього чоловіка є якісь поняття справедливості.
- Дякую, - я киваю йому. - Було приємно працювати у вашій компанії.
Виходжу з кабінету. Трохи розгублена. Але не вбита, це точно. Мене вбили набагато раніше. Будуть виплати і короткий перепочинок перед новим забігом в гонитві за щастям.
Зате Леся буде рада. Нарешті побудемо з нею вдвох. Я навіть усміхаюсь.
Збираю свої речі, не чекаючи наказу на звільнення. Оксана незадоволено сопе, так ніби обіцяна шефом премія буде виплачена з її кишені. А може тому, що виправляти помилки в моєму проекті їй буде складно, і вона роздратована цим шматком роботи. В тім все це не важливо.
Я їду в садочок. Мрію, що висплюсь завтра і буду цілий день сидіти в квартирі з малою.
Що ж зрештою гороскоп не обдурив. В моєму житті настали кардинальні зміни.
Біля воріт садочку як завжди стоять автомобілі батьків. Я їх обходжу. не звертаючи уваги, що дверцята сріблястого джипа відчиняються.
- Марта! - з подивом чую своє ім'я. Повертаюсь на звук. Чоловік мені не знайомий.
Кидається в очі його зріст. Він справжній велет супроти моїх метр п'ятдесят п'ять. Широкий в плечах, зі статурою атлета. Здається сорочка на його біцепсах може тріснути в будь-яку мить. Обличчя вольове, безперечно мужньо-красиве. Високі вилиці, прямий ніс, темні брови, пом'якшують його різкість лише довгі пухнасті вії. Він невмолимо схожий на когось знайомого і близького.
Розумію, що занадто довго розглядаю незнайомця. Він теж ніби прицінюється до мене.
- Ви до мене зверталися? - питаю, коли мовчання вже стає нестерпним.
- Ти забрала дещо моє, - каже він.
- Не пам'ятаю, щоб я вас взагалі десь зустрічала, - мене дуже сильно бентежить те, що він мене знає. Хто він, красунчик з обкладинки журналу і очима темними як смертний гріх? - Тому ваша фраза дивно звучить. Що такого я могла у вас взяти?
- Її, - кивок за паркан, де видно як з іншими дітлахами грається Леся.
Серце моє ніби крижаніє. До горла підкочує важка грудка. Я машинально хитаю головою.
- Вона тільки моя. Офіційно.
- Це ми ще побачимо, - голос незнайомця ріже нерви як скальпелем.