Спокута

Нагрішив уволю, пора каятись.

Тільки не знаю, чи стачить господь віку на спокуту?

(М. Кропивницький)
 

Вечірня пітьма жадібно поглинала все навкруги та впевнено окутувала село, що тягнулось вздовж чорної річки. У вікнах один за одним запалювалися вогники, які поодиноко розбавляли всепоглинаючу темряву. Того вечора не було чутно ані гоміну парубків, ані пісень дівчат, лиш на одному з подвір’їв чулось протяжне собаче завивання, яке ніби передвіщало біду.

У хаті Шевчуків свічка тьмяно освітлювала стіл, за яким шестирічний Микита із цікавістю розглядав іграшковий дерев’яний візочок.

- Микитко, посидиш сам вдома, а я піду до Грищенків, що на кутку села живуть. У них дід Мирон помер. Баба Мотря прохала допомогти, - тихо промовила Харитина до сина.

Маленький Микита став напівсиротою через рік після початку війни. Його батько, Шевчук Андрій відразу пішов на фронт, та невдовзі прийшла страшна звістка, що ворожа куля настигла чоловіка під Ворошиловградом. Згодом чорна примара війни дісталась і Харитини з Микиткою - їхній хутір вщент знищили німці. Лиш одному Богу відомо, як вони вибралися з того пекла та врятувалися.

Залишившись без домівки, напівпритомна Харитина з дитиною на руках ледь дісталась сусіднього села Вовчого, де їй і надали притулок старенькі Грищенки. Невдовзі Дід Мирон та баба Мотря знайшли в селі покинуту хату біля ставу та допомогли оселитися там жінці. Зробивши й так достатньо добра, Грищенки й надалі проявляли всіляку підтримку - то молока принесуть маленькому Микиті, а як зерно змолотять на млині - то борошна та пшеничних висівок. За таку турботу Харитина була вдячна довіку добрим людям, тому допомагала одиноким стареньким чим могла.

Звістка про смерть діда Мирона сильно засмутила жінку і вона відразу почала швиденько збиратися, оскільки допомога в такий час бабі Мотрі була вкрай необхідна.

- Я не довго, Микитко. Десь через зо три години буду. А ти не бійся нічого, зачиняйся зсередини та лягай спати. Я тобі на печі вже постелила. Як прийду, постукаю у вікно, - промовила жінка, виходячи з хати.

Микита зачинив за матір’ю засув на дверях та знову побіг до столу, на якому лежав такий цікавий для нього візочок. Іграшку хлопчик знайшов на печі, коли вони заселилися до цієї хати. Тоді візочок лежав у самому куточку під соломою, і коли Микита випадково його побачив, він був безмежно щасливий, адже ніколи не мав таких іграшок.

Хлопчик став катати візочок по дерев’яному столі, аж раптом згасла свічка. У світлиці враз стало темно та невдовзі морок почала розвіювати блискавка, яка все частіше спалахувала за вікном. Микитка обережно зліз із ослінчика, щоб взяти сірники. Він знав, що мати завжди залишає їх на підвіконні біля дверей до сіней.

У вікно постукали.

«Напевно мамо прийшли» - подумав хлопчик та підійшов до вікна, щоб подивитися хто там.

За вікном надворі стояв якийсь чоловік.

Зненацька загуркотів грім та спалахнула блискавка, яка освітила силует незнайомця - то був дід Мирон.

Хлопчик закляк від страху на місці. Він знав діда Мирона. Той ще декілька днів тому приносив їм з матір’ю черешень, що вродили у Грищенковому садку. Старий стояв за вікном у сірому костюмі, який зазвичай одягав на свята, та дивився на Микитку білими очима. Хлопчику він здавався велетнем, оскільки був на зріст під два метри, до того ж ще й кремезної статури.

- Микито, впусти мене до хати. Тут йде дощ, - промовив спокійним голосом дід Мирон.

- Мамо сказали, що ви померли, - злякано відповів хлопчик.

- Брехня. Впусти мене.

- Мамо не могли брехати.

- Впусти мене. Тут холодно.

Микитка не знав, що йому робити та заплакав, затуливши мокрі очі долонями. Коли він знову поглянув у вікно - надворі вже нікого не було. Хлопчик відразу схопив сірники та швиденько повернувся до столу, щоб запалити свічку. Після того, як світло заполонило кімнату, він схопив свого візочка та чкурнув з ним на піч під ковдру, де через деякий час і заснув.

Сон перервав стукіт у вікно.

«Невже знову він?» - злякано подумав Микита та не наважився злазити з печі.

Знову постукали.

- Микитко! Це я, відчини мені, - знадвору почувся голос Харитини.

- Мамо! - вигукнув хлопчик та побіг відчиняти двері.

Жінка зморено зайшла до сіней, скинула хустку та почала роззуватися.

- Мамо, а поки вас не було вдома, до нас дід Мирон приходив, - відразу  заговорив Микитка.

- Та що ти таке кажеш. Прикуси язика. Я тільки від Грищенків. Помер дід Мирон... Завтра похорони...

- Та ні! Він приходив до нас та просився до хати.

- Ой не вигадуй! Наснилось тобі. Краще лягай спати. Завтра важкий день буде, - тихо промовила Харитина.

На столі в домовині лежав дід Мирон. Після смерті колір його шкіри вмить потемнів, що придало йому моторошного та гнітючого вигляду. Покійника одягнули в його улюблений при житті сірий костюм, черевиків не взували, а зверху вкрили саваном. Через кремезну статуру діда Мирона, домовина жахала своїми розмірами, а її свіжоспиляні дошки відразу почорніли, як тільки туди поклали покійника.