Глава 7. Моя клята доля (Соломія)

Я знаходилася у своєму купе. Мене переповнювали вкрай сумні емоції, але найбільше душила образа. Той Юрій обізвав мене повією! У голові досі лунав його голос із цим жахливим словом.

Сльози продовжували текти по моїх щоках. Я їх змахувала та намагалася заспокоїтися. Але останнє у мене виходило дуже погано.

Дуже боляче чути у свою сторону неправду. Він назвав мене цим словом, а притому навіть не розумів всієї ситуації. Я не вітряна дівчина, а також не мала жодного бажання фліртувати з ним, а тим паче лягати у ліжко!

Від однієї думки, що прийдеться то все робити, то ставало гидко до блювоти. Ситуацію навіть не рятувало те, що він красень. Русяве волосся, незвичного кольору очі, гарне обличчя, струнке та підкачане тіло...

Раптово мій плач перейшов у істеричний сміх, а тілом пробіглися мурашки від холоду. Я тільки зараз зрозуміла, що моя блуза до середини розстібнута.

Але з однієї сторони, якою була моя надія? Що він побачить груди, накинеться на мене з поцілунками, а далі я зроблю свою справу та все? Ні. Він не Максим, який чимось нагадував мого колишнього. Але тоді я була занадто молода, щоб побачити у Григорієві бабія.

Я заплющила очі. Нарешті змогла заспокоїтися - солоні сльози більше не котилися по щоках. Тепер тверезо могла аналізувати ситуацію, що сталася, адже шампанське, яке так сильно вдарило у голову, нині відпустило.

На жаль, цією спробою я зіпсувала ситуацію. Не встиг початися перший день, як Юрій мене назвав такими словами. Як мені після цього реабілітуватися перед ним? Поняття не мала... Клята моя доля!

Я кинула погляд до вікна. За ним було темно, але чітко простежувався снігопад. У дитинстві я любила подібну погоду, а зараз сніг асоціюватиметься у мене з ситуацією, що сталася. З мене ніколи не вийде путньої звабниці. Хоча нині про це не хотілося думати, а тому я лягла спати.

Розплющила я свої очі близько десятої ранку. Спочатку навіть не зрозуміла, де знаходилася, але далі згадала - їхала до Карпат, які вже миготіли за вікном.

Одразу кинулася дивитися на краєвиди. Вони просто неймовірні. Мені не вистачало слів, аби описати красу перед очима. Десь хвилин тридцять гляділа у вікно та милувалася засніженими горами. У ці хвилини я навіть забулася про всі негаразди, а особливо про вчорашню невдалу спробу, яка раптово почала давити мені на груди.

Я сіла на полицю та стала дивитися в одну точку. Спогади про ту подію моментально прошмигнулися перед очима. Мені різко стало сумно. За перші години завдання я примудрилася довести все до такої дурної ситуації.

Але сьогодні у мені знаходилося більше оптимізму, аніж учора, а тому я вірила, що якось розгребу це все. У моєму житті не траплялося жодної ситуації, яка б не мала виходу. Тому тут також мав він бути, але його просто треба знайти.

Раптово потяг виїхав на якийсь міст та перед очима народилося неймовірне видовище - гори. Це було настільки прекрасно, що я навіть потягнулася до телефону, щоб сфотографувати, але поки та камера увімкнулася, то все зникло. Тіло скував сум - хотіла відправити світлину своїй молодшій сестрі Владиславі, яка нині, мабуть, думала, що я просто так поїхала до Карпат.

Вона нічого не знала про проблеми батьків. Вона жила своїм буттям - ходила до університету, грала на фортепіано та весело проводила час із друзями.

Надіюся, що у мене все вийде, та вона не зазнає того страхіття, що сказав Файновий.

Цієї миті  шкірою промайнула боязкість. У голову прийшли настільки лихі думки, що я аж пустила сльозу. Я дуже боялася за своїх рідних. Вони для мене все. Ніколи собі не пробачу того, якщо з ними щось станеться лихе, а тому стала ламати собі голову, як завоювати  примхливого Юрія.

Рівно о другій годині дня потяг приїхав на вказану зупинку. До цього часу, я, на жаль, не придумала, як закрутити роман із Нестерчуком, але натомість привела своє обличчя в порядок - підфарбувала сумні очі тушшю, а губи - прозорим блиском. Також переодягнулася. Змінила коротку спідницю та тоненьку блузу на джинси та теплий светр.

Учора вже покрасувалася цим прикидом, а нині краще закутатися тепло, щоб не простудитися, бо якось не кортіло до цього всього валятися з температурою.

Коли потяг зупинився, то за дверима одразу почався шурхіт. Я не поспішала йти, бо розуміла, що п'ять хвилин мені погоди не зроблять, а також не бажала випадково перетнутися з Юрієм.

Але інколи наші бажання якось збуваються навпаки - я пересіклася з ним, проте, на щастя, він мене не помітив, бо я вчасно відвернулася. Хоча парубок міг впізнати мою валізу.

Однак тут уже без різниці. Волів хлопець цього чи ні - він опиниться зі мною у ліжку. Не знала звісно, як це станеться, але мала досягти цього.

Але нині я хотіла хоч на секунду забутися про це та зануритися в цю білу красу, що нині відкривалася перед очима. Нема нічого кращого, аніж засніжені гори та новорічна атмосфера, яка тут якось відчувалася набагато яскравіше – вона гарцювала у повітрі.

Мені одразу захотілося молочного шоколаду, гарячого глінтвейну та солодких мандаринок.

Мабуть, сьогодні ввечері спробую організувати собі подібне, бо однаково зараз підступатися до багатія нема сенсу, бо він ще злиться. Хай охолоне.

Через годину я приїхала до готелю, де засилилася у 307 номер (у Нестерчука був 306). Моя кімната була неймовірно розкішна. Усе оформлено у світлих тонах та зі смаком, але чомусь найбільше мене кинуло в жар - дуже велике ліжко. Хоча не від нього я впала в такий стан, а від того, що на ньому мало статися.