Глава 6. На правду не ображаються (Юрій)

Я сказав дівчині все, що про неї думав. А хіба не мав рацію? Вона спочатку клеїла мене у своєму купе, а нині сиділа та демонструвала свої чудові груди. Як це назвати?

На язик наверталося лише одне доволі негарне слово - повія. А тому я висловив це чітко їй в обличчя, а вона сприйняла це за образу. Але хіба на правду ображаються? Ні!

- Я не повія! - ледве сказала вона мені, а на щоках текли величезні сльози, які їй не личили. Вони спотворювали її доволі миле обличчя.

Після цього Соломія вибігла з купе. Я залишився наодинці. Мені так було набагато краще, адже терпіти домагання брюнетки не бажав.

Хоча досі не вірилося, що вона така вітряна. Очі наче чесні та чисті, а поведінка... Але зовнішність доволі обманлива. А ці її сльози цілковита гра – всі дівчата чудові актриси. Мабуть, хотіла мене розчулити.

І для чого? Аби помацав її груди, щоб не рюмсала?

Тут до купе зайшов Максим. На його обличчі сиділа усмішка, а коли він помітив, що нема Соломії, то одразу ця емоція одразу зникла безвісти.

- Куди поділася наша гостя? - задав він мені дуже передбачуване запитання, на яке я відповів різко, бо якось від цієї ситуації відчував певне роздратування.

- Та повія втекла, - дивився я на нього та пильно спостерігав за його реакцією.

Мій друг підняв здивовано брови та округлив сірі очі. Далі його губи промовили:

- А чому повія?

- Бо вона нахабно чіплялася до мене. Розстібнула блузу та почала хизуватися грудьми. Хіба нормальні дівчата таке роблять?

Мене це обурювало, а Бобер невдоволено закотив баньки та засміявся.

- А я знав, що вона ще та палка дівка! На вигляд така недоторкана, а тут. Шкода, що я не опинився на твоєму місці. Я такого б шансу не проґавив. Якщо пропонують пиріжки, то варто брати, а не чогось чекати.

Бобер говорив, мов хтивий ідіот, що аж противно. Він тільки думав куди прилаштувати свого меншого друга. Цьому хлопцю не властиві жодні почуття. У його світі жінки створенні лише для задоволення, що тривало в середньому одинадцять хвилин. Тут одразу навіть пригадав книгу з такою назвою - доволі цікавий твір та змушув задуматися над певними темами.

- І чому ти їй відмовив? - питався друг. - Невже у тобі нема бажання перед сімейним життям хоч один раз зануритися в ополонку розпусти? Це тебе б відвернуло від дурних думок та набридливої Марії, яка до кінця життя капатиме тобі на мозок.

- Я не сплю з дівчатами до яких не маю кохання, а також не забувай, що я фактично одружений. Зрада - це дуже погано.

- Без кохання він не спить, - сів Максим на свою полицю. - А нічого, що ти Марію не любиш?

- Це зовсім інше, - заперечив я.

- Невже? - вигнув він брову.

- Так, - дивився йому прямо в очі. - Машу я поважаю, а також відчуваю в душі до неї тепло.

- Тепло, повага... Але не кохання, про яке ти нині відчайдушно мені теревениш. Ти нічим не кращий за мене.

Суперечка могла завершитися, але змовчати я не міг. У моєму характері була присутня одна доволі гидка річ - останнє слово мало бути лише за мною.

- Інколи кохання до людини може розгорітися і під час шлюбу. У мене є один знайомий мусульманин, то йому довелося одружитися на дівчині, яку він вперше побачив тільки на весіллі. Тоді вона йому жахливо не сподобалася. Але через декілька місяців спільного життя з нею, то зрозумів, що вона найкраща у світі та закохався у неї.

Бобер зареготав. Моя історія його не вразила, але то була чиста правда.

- Ти таку дурню несеш, що капут. Ще скажи мені, що жаби тонуть, а для щуки найкраще покарання буде не випустити кишки, а втопити у річці. Ти зовсім п'яний?

- Можеш мені не вірити, але то не брехня.

- А ти наївно віриш, що полюбиш Марію?

- Я не хочу з тобою про це говорити, - випалив я, бо мені набридла ця тема. Звісно моє одруження з Марією через бізнес, але я дуже надіявся, що рано чи пізно у мені прокинуться до неї почуття.

Максим нічого не сказав у відповідь. Він ліг на свою полицю та щось мугикав, а я насупився.

- І як ти відшив Соломію? - запитав він десь через п'ять хвилин.

Я кинув на товариша здивований погляд, але з відповіддю не тягнув:

- Сказав їй правду - вона повія.

- Ти назвав її повією? - нахмурився він.

- Так, а як мені було розцінювати її поведінку.

- Ой, ти... Називається, якщо сам не захаваю, то і другому не дам.

- Ти про що? - не зрозумів я його вислів.

- Ну я думав до неї позалицятися, але видно тепер не доля.

- Гадаю, що їй нема різниці перед ким крутити хвостом.

- Але навіщо так грубо називати? - проігнорував він моє запитання.

- Бо то правда.

- Юрію, дурний ти. Я розумію, що тобі то було не приємно, і тому виставив її за двері, але навіщо таке казати? Вона після твоїх слів навіть не стане зі мною говорити.