Глава 3. Перша зустріч (Соломія)

Я стояла на вокзалі та чекала на потяг. Сьогодні дійсно стартувала зима - після того, як пустився лапатий сніг, то став тиснути лютий мороз. Останній нині пробирав до кісток. Мої руки, що без рукавичок, почервоніли та задубіли. Тому мені довелося заховати їх до кишень. Це наче врятувало ситуацію, але не дуже сильно.

Хоча думати нині про холод було смішно - мене чекала попереду не дуже гарна справа. Якось досі не вірилося, що це все відбувалося саме зі мною. Ще декілька тижнів тому жила собі спокійним життям, ходила на роботу, гуляла з подругами, а тут...

Раптово мене огорнула нова порція студенця. Температура повітря невпинно опускалася, але я також "розумна" дівчинка. Бачила, що за вікном не липень місяць, а вирішила одягнути спідницю та тоненькі колготки, які абсолютно нічого не гріли.

Тому мерзни, Соломіє. Хотіла покрасуватися, а тепер молися, щоб нічого не застудити, бо потім будеш мати, що лікувати! Тому я стала тупцювати на місці, щоб якось зігрітися, а коли зрозуміла, що діло дурня, то вирішила назад зайти на вокзал, але тут жіночий голос сказав:

- На третю колію прибуває поїзд номер 239.

Ці слова потішили, адже це був мій потяг, який через п'ять хвилин приліз та зупинився. Тим часом інші пасажири почали сходитися, а я повільно йшла до свого вагона, який знаходився фактично в самому кінці - сімнадцятий.

Коли дійшла до місця призначення, то він був ще зачинений, а через вікно чітко виднілося, що провідниця середніх літ із білявим волоссям наводила на своєму обличчі порядок - фарбувала очі, підмальовувала губи та розчісувала чубчик. Далі не стала спостерігати за цим дійством, а витягнула смартфон та замерзлими пальцями ледве розблокувала його. Очі глянули на білет - моє місце було восьмим.

Також на моє ім'я було сьоме. Таким чином я всю поїздку знаходитимусь одна в купе. Цікаво для чого? Гадали, що ще в потязі зваблю того Юрія?  Невідомо.

Утім лише від однієї думки, що прийдеться лягати у ліжко з невідомим, кидало в жар. Мені нічого не залишилося, як істерично посміхнутися. Клята доля та гроші!

Раптово мені хтось зателефонував. На екрані світився незнайомий номер. Я злякалася та одночасно здивувалася, але взяла слухавку.

- Добрий вечір, Соломіє, - роздався низький голос, який належав Віктору Файновому.

Від цих трьох слів мене аж перекривило. Що від мене хотів чоловік? Невже поглумитися та газадати, щоб я не затягувала зі справою? Якщо так - то у нього нема совісті! Цікаво, а у нього є донька? Він би кинув її на таке діло? Гадала, що ні! Сволота, той бізнесмен!

- Добрий вечір, - відповіла я, дивлячись на сині двері вагона.

- Ти вже на залізничному вокзалі? - питався він.

- Так.

- Це чудово. Уже бачила його?

- Ще ні, - коротко відказала, відчуваючи легке роздратування.

- Я зрозумів. Але телефоную тобі для іншого - побажати удачі.

Удачі? Він нормальний? Мабуть, що ні. Його слова тільки принизили мене. Я так почувала себе повією, а цей чоловік… Чорт! Якби можна було - я б послала його на три літери. Але не ті обставини. Треба мовчати, мов риба, та підкорюватися.

- Дякую, - ледве вичавила я зі себе.

- Соломіє, як ти тільки успішно виконаєш своє завдання, то одразу відправ докази мені на пошту та зателефонуй.

- Гаразд.

- Навіть якщо це буде вночі. Зараз мені важливий кожний день. Я хочу, щоб ти це розуміла.

Файновий віщав це таким серйозним голосом немов від цього залежало існування Всесвіту.

- Добре, - відповіла я та в черговий раз запитала те, що мені цікаво, бо ніяк не могла отримати відповідь. - Що трапиться, якщо я не впораюся?

Чоловік на тій стороні слухавки усміхнувся. Я учувала це всім своїм тілом, а далі пролунало:

- Сонечко, ти дійсно хочеш знати? Не боїшся, що це тебе злякає до дрижання в ногах?

- Я хочу знати, - стояла я на своєму.

- Стануться нещасні випадки - хтось випадково випаде з дев'ятого поверху, хтось потрапить у ДТП...

Від цих слів у мене ледь не випав телефон із рук. Я чекала на різне, але щоб таке жахіття... У мені раптово зародився дикий страх, а з очей ледве не посипалися гіркі сльози.

- Соломіє? Ти мене чуєш?

- Чую, - зрадницьки затремтів мій голос.

- Ти злякалася?

- Ні, тепер у мене більша мотивація.

- Це добре, а тому чекаю дзвінка від тебе. Бувай.

Розмова завершилася. Я відчувала, що зараз бахнуся на землю від хвилювання та безвиході. Але мужню встояла. У цьому мені допомогла валіза, яка не дала мені гепнутися. Я сперлася на неї.

Мене трусило від слів Файнового. Тепер я стала боятися, що у мене нічого не вийде, а раніше у мені не було цього почуття. І навіщо я питалася про найгірше? Мене ж не дарма ігнорували з цим питанням.

Я опустила голову та глянула на свої чобітки на високих підборах, які запорошив сніг. Тепер останній не підіймав настрій. Від нині ця пора року асоціюватиметься з найгіршими подіями у моєму житті.