- Красуне, у тебе є десять днів, аби затягнути цього парубка до свого теплого ліжка, - сказав один із двох чоловіків, що сиділи навпроти мене у цьому непримітному кафе, яке містило доволі мало клієнтів попри час «пік». Одночасно рука співрозмовника протягнула невеличку фотокартку зі «жертвою».
Мої наполохані очата обережно глянули на фото. Я сильно боялася там побачити щось доволі неприємне, але ні. На світлині був зображений насуплений хлопець років двадцяти п’яти з вельми приємною зовнішністю.
Незнайомець мав правильні риси обличчя, світло-русяве волосся та дуже виразні очі - сині, мов волошки у полі. Ніколи не бачила в людей такого цікавого забарвлення.
- Фото візьми собі, щоб не сплутала, - продовжив хриплим голосом чоловік.
- Добре, - схопила я світлину та похапцем заховала до темної сумочки та цієї миті глянула у бік, де за скляною стіною почали падати дрібні сніжинки. Невже нарешті почалася зима?
Я дуже хотіла цього, бо любила сніг. Він робив усе довкола гарним, а також приховував журливі пейзажі. Нема нічого сумнішого, аніж йти та бачити голі дерева та чорну землю.
- Його звати Юрій Нестерчук, - сказав уже другий чоловік, який був значно старший за першого. - Сьогодні ввечері він їде потягом до Буковелю, де ти маєш успішно реалізувати план зваблення.
Я невдоволено зморщила лоба. Невже доведеться ще кудись їхати? До Карпат? Але хіба у мене були варіанти? Їх, на жаль, не спостерігалося. Я бранка обставин.
- Але начальнику потрібні будуть чіткі докази цього, Соломіє, - знову говорив перший, і одночасно кутики його тонких вуст виражали хтиву посмішку. - Фото, відео... Різниці нема. Аби це можна було тицьнути в обличчя потрібним людям та показати, що було. Зрозуміло?
- Так, - протягнула я, дивлячись на сніг, що повільно падав із неба. Це видовище мене заспокоювало, бо нині якось не хотілося думати про те, що говорили ці кляті чоловіки. І для чого зваблювати хлопця? Та ще плюс із доказами?
Невже Файновий хотів зіпсувати комусь життя моїми руками? Напевно, що так. Але я нічого не вирішувала в цій хитрій шаховій партії. Я лише пішак, яким рухали у певні сторони.
- Тобі купили вже квиток на потяг, а також замовили номер у готелі,- чувся голос другого. - Чим швидше ти виконаєш своє завдання, тим скоріше повернешся додому.
- Шеф сказав, що наша краля може залишатися у тому готелі до кінця, - перебив його перший. - Не пропадати ж номеру.
- Буду намагатися виконати все швидко, - глянула на них, відчуваючи, як все всередині болісно стискалося. Цієї миті розуміла, що опустилася до рівня повії. Це бридко.
- Це у твоїх інтересах, - проказав старший співрозмовник. - Чим скоріше впораєшся, тим більше отримаєш додаткової оплати.
- Яку ще додаткову оплату? - здивовано вигнула свою темну брову.
- Начальник не тільки викреслить із пам’яті борги твого нерозумного батька, а також пропонує маленький бонус для заохочення. Якщо звабиш за перший день, то до кишені залетить додатково сто тисяч зелені, якщо за другий, то дев'яносто та так далі. Гадаю, що ти зрозуміла загальну логіку. Ти ж наче дівчинка розумна.
- Я втямила, - відповіла та одночасно думала, що це за такий важливий хлопець. Файновий за його зваблення не тільки пробачить усі борги, а навіть доплатить. Видно він якесь велике цабе.
Чоловіки усміхнулися, та цієї миті чорнява офіціантка нарешті принесла замовлення. Їм каву у маленьких білих філіжанках, а мені капучино у великій чашці. Останнє було вкрай смачним. Не могла подумати, що у такому непримітному кафе могли готувати дуже добрі напої. Тепер знатиму, куди можна буде час від часу зазирати.
- А якщо не вдасться виконати це завдання? - запитала я те, що цікавило мене найбільше.
- Погано буде, красуне, - підморгнув старший співрозмовник. - Начальник не уточняв, але твоїй сім'ї прийде кришка. Однак краще не думай про це. Бо ще від переживань на твоєму солодкому обличчі з'являться зморшки, а тобі ще треба ним працювати.
Як же мені хотілося встати, плюнути на них та піти. Дуже сильно гнітила думка, що доведеться займатися таким бридким ділом.
- Коли потяг? - запитала сумно я, зробивши другий ковток напою, що лагідно огорнув язик.
- Сьогодні рівно об одинадцятій годині вечора.
- Білет?
- Через годину прийде на пошту, - говорив перший чоловік. - Також надійде адреса готелю та всі інші документи, які тобі треба. Але дійсно особливо не затягуй все. Начальник хоче швидкого результату.
- А для чого йому це? – поцікавилася я.
- Це тебе не має хвилювати - твоє діло затягнути його у ліжко, - усміхався інший чоловік. - Краще збирай валізи та не забуть покласти туди гарну білизну. Не лише одними гарними очима тобі доведеться його зваблювати. Кажуть, що той хлопець дуже вередливий.
Як же ці слова пролунали гидко. Просто жах. А ця похітлива посмішка. Хотілося заплакати, але моя психіка зберегла від цього стану. Я вистояла цю атаку.
Після цього вони пішли. Я залишилася допивати капучино, яке дуже гарно смакувало. Навіть пролетіла думка замовити ще одну чашку, але не було часу, щоб сидіти тут та насолоджуватися вечором, який повільно покривав місто густою темнотою.
#384 в Жіночий роман
#1299 в Любовні романи
#632 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.11.2023