Розділ 29

 Чоловік торкається пальчиками моєї щиколотки та розстібає мої босоніжки. Від його дотику кидає у жар. Я й не підозрювала, що суворий Панченко може бути таким турботливим. Він кладе моє взуття біля ліжка та іде у ванну. Повертається з великою склянкою води і якоюсь пігулкою.

— Пий. Це сорбент, щоб завтра твоя голова не розкололася на парах, — Любомир сідає на край ліжка, піднімаючи мою голову своєю долонею. Його пальці заплутуються в моєму розпущеному волоссі, і цей дотик знову змушує моє серце нестримно калатати. Слухняно ковтаю воду, дивлюся на нього знизу вгору. Тут, у його ліжку, без свідків, уся моя зухвалість зникає, і я почуваюся як ніколи вразливою. Він забирає свою долоню від мене та відставляє склянку вбік. Я зважуюся запитати:

— Що саме тебе розлютило у гуртожитку? Хіба тобі не байдуже, як і з ким я проводжу свій вільний час?

— Якби мені було байдуже, то ти б зараз спала у ліжку Артура. 

— Зовсім ні, — гарячково хитаю головою. — Я ще не зустрічаюся з ним і не настільки близька, щоб проводити у нього свої ночі.

— О, так, справді. Тебе б знудило на його ліжко, — обличчя Любомира витягується у посмішці, а його слова змушують мої щоки палати від сорому. — Заплющуй очі і спи, бо якщо ти зараз не заснеш, я забуду, що обіцяв твоїй бабусі.

— А що ти їй обіцяв?

Він не відповідає. Вдає, що не почув і, вимкнувши світло, виходить зі спальні. Я залишаюся сама в суцільній темряві його холостяцької однокімнатної квартири. Алкоголь нарешті бере своє, мої очі злипаються, а думки остаточно плутаються. Перед тим як остаточно провалитися в сон, я краєм вуха чую, як тихо рипить старе крісло. Панченко навіть не намагається мене спокусити чи просто прилягти поруч. Як справжній джентльмен, він розміщується у кріслі.  Від цієї думки всередині розливається тепло, і я засинаю.

Ранок зустрічає мене головним болем і сонячними променями, які безжально б'ють в очі через жалюзі.  Намагаюся згадати де я. Просторі сірі стіни, мінімалістичний інтер'єр, запах кави та чоловічого парфуму… О, трясця, це ж квартира Панченка! Я гарячково підхоплююся на ліжку й озираюся. Крісло біля вікна вже порожнє, плед акуратно складений. Моя смарагдова сукня високо задралася, волосся нагадує вороняче гніздо, а макіяж, мабуть, розтікся по всьому обличчю, роблячи мене схожою на персонажа з фільму жахів.

З коридору доноситься звук повороту ключа. Двері відчиняються, чути важке дихання та шурхіт пакетів.

— Любчику! Ти вдома? — лунає дзвінкий, бадьорий жіночий голос, від якого в мене всередині все німіє.

Це точно не моя бабуся і стає дуже цікаво, хто ще має право так його називати та вриватися до його житла з власним ключем. Здається Панченко попався! У нього таки є дама серця і він зраджує моїй бабусі. Радість миттєво протвережує. Ще мить і я викрию цього альфонса.

Крізь відчинені двері бачу невисоку жінку з елегантною зачіскою та в стильному костюмі. Вона роззувається та тримає у руках пакет із супермаркету.

— Ой, а чиї це босоніжки на таких високих підборах? Леся точно таке не носить.

 Вона стає на  порозі, дивиться на ліжко і її погляд наштовхується на мене. Я сиджу розпатлана, в ультракороткій смарагдовій сукні з голими ногами і в піджаку Любомира. Ця жінка точно набагато старша за нього. Враховуючи, як Панченко обходжує мою бабусю, то все сходиться. Він мисливець за довірливими жіночками у старшому віці. Мабуть, спить і мріє, коли на нього напишуть заповіт.

Всередині мене спалахує тріумфальний вогник. Після такого точно ніякого весілля з моєю бабусею не буде. Я мушу врятувати цю наївну жіночку від загребущих лап альфонса. Навмисно розправляю плечі, знущально посміхаюся і, закинувши ногу на ногу так, щоб смарагдовий шовк сукні задерся ще вище, солодко протягую:

— Ой! Доброго ранку! Любчик якраз у душі. Не турбуйтеся, ми вже закінчили, можете не влаштовувати йому сцену ревнощів. Я просто затрималася на ніч.