Розділ 27

На ходу підхоплюю свою сумочку з ліжка й змушую себе впевнено, наскільки це можливо на моїх підборах, крокувати до виходу. Панченко відступає на крок, звільняючи мені дорогу, але щойно я порівнююсь із ним, він виходить за мною. В обшарпаному, напівтемному коридорі гуртожитку його маска офіційності миттєво злітає. Ми відходимо на декілька метрів від дверей, і Любомир хапає мене за лікоть, змушуючи зупинитися. Надто сильно стискає руку, наче мститься за щось. Я одразу обурююся:

— Ай, боляче! Відпустіть, — намагаюся вирватися, але нічого не виходить. Він надто сильно тримає мою руку. — Я скаржитимуся. Бабуся розлютиться…

— Бабуся спить і думає, що її зразкова онука п'є чай в оточенні подруг, — Панченко мене перебиває та різко розвертає до себе. Чоловік притискає мене спиною до прохолодної стіни біля ліфта, де нас не видно з кімнат. Його обличчя опиняється зовсім близько, а в очах вирує справжнє пекло. — Вона розлютиться, якщо дізнається, що її онука стояла на колінах перед якимось хлопчиськом у відвертій сукні, котра ледь прикриває зад. Ти хоч розумієш, що ти зараз робила?

Його важке дихання обпікає мої губи. Бачу перед собою не викладача, а розлюченого, ревнивого чоловіка, який ледь стримує себе, щоб не переступити останню межу. Це лякає й заводить одночасно. Я навмисно розпалюю його ревнощі ще більше:

— Я чудово розумію, що робила. Щойно я ледь не поцілувалася з хлопцем, який мені подобається. Може у нас щось і вийшло би, якби ви не втрутилися.

— Якби я не втрутився, ти б шкодувала про це. 

— Шкодувала? — зухвало сміюся йому в обличчя, хоча серце в грудях калатає так, наче хоче пробити ребра. — З якого це дива? Артур вільний, красивий і, на відміну від деяких, мій вигляд повністю його влаштовує.

Любомир робить ще пів кроку вперед, повністю втискаючи мене своїм міцним тілом у стіну. Мої підбори ковзають по лінолеуму, і я мимоволі впираюся долонями в його широкі, напружені груди. 

— Його влаштовує? — Панченко звужує очі й в них спалахує справжнє хиже полум'я. — Цей твій Артур дивиться на тебе як на тимчасову іграшку, а ти граєшся в дорослу жінку, якою не є.

— А хіба ти не дивився на мене так само тоді у підсопці клубу? — прикушую губу і сподіваюся, що цей жест вийшов спокусливим.

Погляд Панченка повільно опускається на мої вуста, і на мить мені здається, що він зараз зірветься, забуде про професію, про субординацію і про мою бабусю. Проте замість цього Любомир робить глибокий, важкий подих і відпускає моє зап'ястя. Знімає свій піджак і грубо закутує в нього моє смарагдове міні, повністю ховаючи від чужих очей оголену спину. Тепло миттєво огортає мою змерзлу шкіру.

— То була помилка, — він повертає на обличчя маску байдужості, яка мене бісить. 

Його слова б'ють по моєму самолюбству з силою цунамі. Помилка? Значить, те, що сталося між нами в напівтемній підсобці клубу, де його руки стискали мою талію з такою силою, наче він намагався злитися зі мною, де його вуста цілували мене з пристрастю та жадобою — це просто прикра помилка?

Я розлючено смикаю плечима, намагаючись скинути його піджак, але Панченко перехоплює краї важкої тканини біля моєї шиї, утримуючи мене в цьому коконі. Його пальці на мить торкаються моїх ключиць. Жар його пальців розбурхує у мені азарт.  Я гордовито задираю підборіддя:

— Помилка? Чудове слово, якщо не вистачає сміливості визнати власні бажання, то простіше назвати все помилкою і сховатися за статусом майбутнього родича. Тоді я ж тобі сподобалася. Чому наступного дня ти вдав, що нічого не було?

В очікуванні відповіді, я тамую подих. Мені простіше думати, що він негідник, але щось всередині мене хоче знати справжню причину. Любомир застигає. На мить стискає губи, ніби вагаючись, і зрештою нахиляється ближче до мене:

— Тоді я дав слабинку  і піддався бажанням. Для мене стосунки між викладечем та студенткою — це табу. Добре, що ми зупинилися вчасно. Не згадуймо більше про це. Те, що відбулося у клубі, нехай залишиться там, — гіркота підходить до горла від його слів. Нудота посилюється, а у голові паморочиться. Панченко поправляє свій піджак на мені: 

— Зараз ти застібнеш піджак, сядеш у мою машину і ми їдемо додому. 

— А якщо я не хочу? — похитуючись, роблю крок убік і намагаюся обійти його. — Може я бажаю продовження вечора з Артуром? Ти не маєш права мені наказувати, що робити і не думай, що я не зрозуміла, чому насправді ти прийшов у гуртожиток з перевіркою. Я впевнена, що перевіряли лише кімнату Юри.