Розділ 25

Злість розливається моїми венами. Та як він сміє мені наказувати? Я загрозливо ставлю руки в боки:

— Любомире Володимировичу, ви мені не батько і навіть не вітчим, і не можете вказувати, що мені вдягати. 

Бабуся перелякано дивиться то на мене, то на свого нареченого, явно не очікуючи такого спалаху.

— Любчику, можливо, зараз молодь так одягається, — невпевнено починає вона, але Панченко її перебиває:

— Елеоноро, ти занадто добра й довірлива, а я працюю в університеті й чудово знаю, на які чаювання дівчата одягають сукні з повністю оголеною спиною. Як твій майбутній чоловік, я несу відповідальність за безпеку твоєї онуки, і я не відпущу її в нічне місто в образі легковажної шукачки пригод.

Я тремчу від люті. Гад! Він грає роль благородного захисника перед бабусею, а сам просто знущається з мене. Міцно стискаю сумочку та гордовито задираю голову:

— Я не переодягатимуся. Я повнолітня і сама вирішую, що одягати. До того ж, таксі уже чекає.

— От бачиш! — Любомир переможно виставляє палець догори. — Якби це було справді чаювання, то ти б поїхала на своїй машині, а не викликала б таксі.

Я з гуркотом зачиняю двері і вдаю, що не почула його уїдливих слів.

У салоні автомобіля мене трусить від гніву. Я люто кидаю сумочку на сидіння й стискаю губи. Гад! Який же він прискіпливий гад. Помітив навіть таку дрібницю, як таксі. Дійсно, навіщо брати власну машину, якщо на дні народження Юри алкоголь литиметься рікою, а повертатися додому після всього цього протистояння мені взагалі не хочеться? Панченко розкусив мою брехню про скромне дівчаче чаювання за одну секунду, ще й виставив перед бабусею казна-ким.

Таксі гальмує біля знайомого студентського гуртожитку. Біля входу мене чекає Настя, і проведе мене всередину через сувору вахтершу. Подруга кутається в куртку, але варто їй побачити, як я виходжу з машини в усій своїй смарагдовій красі, її очі округляються.

— Ого! Ти вирішила влаштувати Артурові інфаркт?

Вітерець одразу пробігається моєю спиною, а я розумію, що настільки поспішала, що навіть не взяла піджака.

— Гадаєш, я перестаралася?

— Ні, якраз те що треба. Ходімо!

 Ми швиденько минаємо чергову на вахті, яка, на диво, навіть не дивиться в наш бік, і піднімаємося на потрібний поверх. З коридору блоку долинає глуха музика та гучний сміх. Настя штовхає двері і ми заходимо всередину. На мить завмираю на порозі.

Кімната забита студентами, на столі красується гора піци й пластикові стаканчики, але мою увагу приковує зовсім інше. На старому ліжку біля вікна, розвалившись із неприхованою брутальною грацією, сидить Артур. Він захоплено про щось розмовляє з двома хлопцями з потоку, крутячи в руках склянку з напоєм. Я завмираю, чекаючи, що Артур ось-ось підніме голову, помітить мене у моїй розкішній смарагдовій сукні й у нього відразу потече слинка. Але він навіть не дивиться у бік дверей. Моє самолюбство, яке й без того було добряче понівечене Панченком, отримує новий, абсолютно неочікуваний удар. До нас підходить Юра:

— Привіт, дівчата! Радий, що ви прийшли, — на мить затримує погляд на моїх ногах.

— Вітаю з Днем народження! З найкращими побажаннями! — простягую конверт імениннику.

— Дякую, проходьте, — Юрій робить крок убік та пропускає нас ближче до столу. Настя розмахує долонею біля обличчя:

— Ой, тут трохи задушливо. Можна ми сядемо біля вікна? — подруга вказує пальцем на ліжко, на якому сидить Артур.

— Звісно, хлопці, посуньтеся! — під керівницвом Юрія ми сідаємо на ліжко і я опиняюся поруч з Артуром.

Я навмисно ледь зачіпаю його ногу краєм своїм коліном. Будь-який хлопець у радіусі трьох метрів уже звернув би увагу, але Артур лише на мить мазає по мені байдужим поглядом та коротко киває: 

— Привіт, Вероніко, — він знову повертається до розмови з хлопцями.

Привіт? І це все? Мене обпікає хвиля обурення. Та що з цими чоловіками не так за останні двадцять чотири години? Один вдає святого професора і відчитує за голі ноги, а інший бачить мене в образі фатальної жінки й просто каже “Привіт”?

Ми сидимо за столом. Розмови стають голоснішими та беззмістовними. Роздавлена поведінкою Панченка та Артура, намагаюся запити своє горе. Напої здаються надто міцними та обпікають горло. У голові робиться дещо туманно, а мені стає весело. Через дві години повної байдужості від Артура, Юра плескає у долоні:

— Так, щось тут надто нудно. Двадцять один рік буває раз у житті. Звільняємо центр кімнати та сідаємо в коло. Граємо у пляшечку.

Хлопці зустрічають цю пропозицію схвальним свистом і криками. Хтось швидко відсуває старий журнальний столик, звільняючи обшарпаний лінолеум, і всі всідаються на підлогу, підібгавши під себе ноги. Я відчуваю, як алкоголь  приємно шумить у голові, розмиваючи залишки здорового глузду й розпалюючи азарт. Це мій шанс привернути увагу Артура, повернути контроль і довести самій собі, що я досі здатна зводити чоловіків з розуму одним поглядом.