Розділ 24

Він повільно пересуває свою руку по простирадлу і знаходить мою долоню. Його великі, теплі пальці обережно, але міцно переплітаються з моїми.

— Дякую, Вероніко, — він говорить щиро, без жодного глузування та серйозно. — Я твій боржник.

Від цього раптового переходу на “Вероніку” і від тепла його руки по моїй шкірі пробігає зграя божевільних мурашок. Роблю слабку спробу вивільнити руку, але Любомир навіть не думає послаблювати хватку. Навпаки, його пальці стискаються трохи міцніше, демонструючи, що навіть у такому стані він здатний диктувати свої умови. Я гордовито задираю голову:

— Тоді поставите мені екзамен автоматом.

— Не наглій, відповідатимеш, як і решта студентів, — він серйознішає.

Я дивлюся на наші переплетені пальці, і всередині закипає якась дивна суміш тривоги та незручності. Цей чоловік занадто швидко заповнює собою весь мій простір та мої думки. Правильно було б висмикнути свою руку, але я не хочу. Його тепло заспокоює та дарує відчуття затишку. Намагаюся не дивитися на його розстібнуту сорочку на грудях.

— Бабуся дуже перелякалася. Вона зараз приїде, — змушую себе забрати свою долоню. 

Миттю відчуваю холод, але знаю, що так правильно. Я сама не розумію у яку мить, Панченко став об’єктом моїх мрій та бажань. Я більше не стоятиму на заваді їхньому щастю з бабусею. Може він і справді зробить її щасливою, а якщо ні, то це буде помилка бабусі, від якої я не можу врятувати. 

Через декілька днів Панченко повністю одужує та повертається до норми. Я більше не складаю планів, щоб їх розлучити і змирилася з цим весіллям. Зрештою, у бабусі своє життя, а у мене — своє.

Сьогодні вечірка у гуртожитку, і я збираюся відірватися на повну. Одяг для цього приводу підбираю відповідний. Обираю неймовірно спокусливу ультра коротку сукню з глибоким вирізом на спині та тонкими бретельками. Смарагдова тканина облягає фігуру як друга шкіра, вигідно підкреслюючи кожен вигин. Яскравий макіяж, стрілки, розпущене волосся робить з мене справжню звабницю. Сподіваюся сподобатися Артуру та нарешті почати з ним зустрічатися.

Взуваю туфлі на високих підборах і навшпиньках, намагаючись не цокати, спускаюся на перший поверх. Мені потрібно непомітно проскочити повз вітальню, але везіння явно не мій козир цього тижня. Біля самого виходу я наштовхуюся на Панченка. Він виходить з кухні. На ньому чорна футболка, яка обтягує його міцні плечі, та домашні штани.

 Побачивши мене в усій красі, Любомир зупиняється. Його погляд повільно, сантиметр за сантиметром, ковзає по моїй смарагдовій сукні, затримується на оголених ногах, піднімається вище до декольте і нарешті зупиняється на обличчі. На мить у глибині його очей спалахує щось гаряче й зовсім не викладацьке, але він миттєво повертає собі маску абсолютної байдужості. Очі знову стають холодними й тверезими.

— Вероніко, любонько, ти кудись йдеш? — з вітальні виходить бабуся. Побачивши мене, вона сплескує долонями. — Ой, яка ж ти красуня! А куди це ти зібралася?

Змушую себе солодко усміхнутися бабусі, намагаючись взагалі не дивитися в бік Панченка, хоча шкірою відчуваю його присутність.

— Бабусю, я ж казала тобі вранці. У моєї одногрупниці з гуртожитку сьогодні день народження, — на ходу вигадую я максимально безневинну версію, щоб не провокувати зайвих розпитувань про Артура. — Ми посидимо дівчатами, поп'ємо чаю з тортиком, попліткуємо. Можливо, я навіть залишуся там переночувати, щоб не кататися містом на таксі серед ночі.

Панченко за моєю спиною видає тихий, ледь чутний звук, схожий на глузливе пирхання. Я ледь стримуюся, щоб не повернутися й не вчепитися йому в обличчя. Він чудово зрозумів, що я так одягнулася зовсім не для дівчат.

— Ой, у гуртожиток? — бабуся легенько супиться. — Ну добре, тільки будь обережною. 

Панченко здивовано дивиться на бабусю та, у своїй матері, загрозливо супить брови:

— І ти відпустиш її у такому вигляді?

Я аж на місці підстрибую від такого зухвальства і різко повертаюся до нього. Любомир стоїть, схрестивши руки на грудях. Я зіщулюю очі:

— Перепрошую? 

— Не варто виходити з дому у такому вигляді. Піднімися до своєї кімнати і одягнися скромніше, — Панченко говорить з неприхованим тиском. — Сукня, яка більше нагадує шматок шовку на ниточках, навряд чи підходить для скромного чаювання у студентському гуртожитку.