Розділ 23

Любомир має кепський вигляд. Обидва його ока повністю запливли, обличчя і шия набрякли, а дихання стало ще більш уривчастим. Навіть його фірмова знущальна напівпосмішка зникла, поступившись місцем блідості. Він сидить нерухомо, важко спираючись потилицею на підголівник. Я кулею вилітаю з машини, оббігаю капот і відчиняю пасажирські двері.

— Любомире, чуєте мене? Тримайтеся за мене, — я перехоплюю його за талію, допомагаючи вибратися з салону.

Він наосліп спирається на моє плече. Весь його залізний авторитет і викладацький пафос залишилися десь там, на університетській парковці, а зараз він просто безпорадний чоловік, який навалюється на мене всією своєю вагою. Його гаряча рука міцно стискає моє плече, і я виразно відчуваю, як сильно б'ється його пульс.

— Лікаря! Терміново! — кричу я, ледь не вибиваючи ногами скляні двері приймального відділення. — Тут людині погано, анафілактичний шок від укусу оси.

Чергова медсестра миттєво злітає зі свого місця, оцінивши ситуацію за секунду. Уже за мить з коридору вибігають двоє санітарів із каталкою, а за ними черговий лікар.

— Так, лягайте, дихайте глибше, — командує лікар, оперативно оглядаючи набряклу шию Любомира.

Панченка акуратно укладають на каталку і завозять у маніпуляційну. Я залишаюся стояти посеред коридору лікарні. Руки досі тремтять після кермування його монстром, а у вухах шумить від пережитого стресу. Їхати назад буду тільки на таксі. Досить з мене механік. Я опускаюся на пластикове крісло для очікування, закриваю обличчя руками й раптом дещо розумію. Я так затято намагалася виставити його з нашого життя, але прямо зараз найбільше у світі боюся його втратити. Дістаю з сумочки свій телефон, дивлюся на екран і розумію, що маю зробити один дуже важливий дзвінок. Попри образу, попри всі несправедливі слова, які мені довелося вислухати на кухні, бабуся мусить знати. Швидко знаходжу її в контактах та натискаю на виклик. Вона відповідає майже одразу. Ковтаю гіркий клубок у горлі і зважуюся на зізнання:

— Бабусю, ти тільки не хвилюйся.

— Чомусь ця фраза якраз і змушує хвилюватися, — голос бабусі задається стурбованим. Я продовжую говорити:

— Я з Любомиром в міській лікарні, у приймальному відділенні.

— У лікарні? Що сталося? 

— На парковці Любомира в шию укусила оса, — я витираю щоку рукавом кофти, намагаючись опанувати себе. — У нього почався анафілактичний шок. Очі повністю запливли, він задихався і я відвезла його до лікарні.

— Любчик, — вона ледь чутно шепоче, і в її голосі бринять нотки тривоги. — Як він там, донечко? Скажи правду!

— Живий, заспокойся. Я встигла довезти його, — миттєво вмикаю дорослу й зібрану дівчинку, розуміючи, що бабусі з її тиском паніка ні до чого. — Лікарі зреагували миттєво, зараз йому ставлять крапельниці в маніпуляційній. Насвариш мене потім, добре?

— Не буду тебе сварити. Не кидай його там самого. Побудь із ним, покажи лікарям, що він не один. Дізнайся, які ліки купити. Я вже їду до вас.

Погляд мимоволі повертається до білих дверей, за якими зараз рятують мого нестерпного викладача.

— Добре, не хвилюйся.

Завершую розмову та терпляче чекаю на новини. Через деякий час з маніпуляційної виходить втомлений черговий лікар, знімаючи на ходу гумові рукавички. Я миттєво підхоплююся з крісла, стискаючи телефон у руці. 

— Лікарю! — я майже підбігаю до чоловіка в білому халаті, серце знову починає калатати десь у горлі. — Як він? Що з ним?

Чоловік втомлено посміхається, витираючи чоло тильним боком долоні. Цей жест трохи заспокоює мою паніку.

— Вчасно ви його привезли. Ще б хвилин десять-п’ятнадцять і ми б мали справу з серйозним набряком гортані. Ми дали ліки, головну небезпеку подолано, дихання стабілізувалося. Набряк почне сходити через декілька годин, але до вечора він побуде у нас під наглядом у палаті. Ви йому хто?

— Я його студентка, — випалюю перше, що спадає на думку, але під суворим поглядом лікаря миттєво виправляюсь:

— Тобто, наречена його майбутньої дружини. Ой, ні, родичка я йому. Моя бабуся його наречена, — від хвилювання не можу пояснити все до ладу.

— Тоді оформлюйте вашого пацієнта в приймальному вікні й можете пройти до нього в сьому палату. Йому зараз потрібен спокій, але, думаю, від компанії своєї родички він не відмовиться.

Я полегшено зітхаю, швидко підписую всі необхідні папери у віконці реєстратури й поважно крокую коридором у бік сьомої палати. Тихо прочиняю двері та невпевнено заходжу. У кімнаті панує напівтемрява, жалюзі на вікнах закриті від яскравого сонця. Любомир лежить на ліжку, підключений до крапельниці. Його сорочка розстебнута на декілька ґудзиків, оголюючи широкі груди, а на шиї червоніє місце укусу. Обличчя все ще набрякле, але він дихає рівно й глибоко. Почувши шурхіт дверей, повільно розплющує ліве око і фокусує погляд на мені.

— Вероніко, — його голос після ліків звучить зовсім тихо. — Ти все-таки не втекла з моїми ключами від авто?

— Я б утекла, якби то нормальна машина була, — підходжу ближче й сідаю на стілець поруч із ліжком.