Розділ 16

Забираю свій телефон та тікаю з кухні. Я настільки зла на Панченка, що навіть не йду вечеряти з ними. Роблю все, щоб не бачити його впевненого та зарозумілого обличчя. Замість того, щоб спати, я вже дві години рахую уявних овець і прокручую в голові план помсти. Шлунок зрадницьки бурчить, нагадуючи, що через стрес я майже не повечеряла. Згадую про шоколадний торт, який залишився у холодильнику і ця думка не дозволяє мені заснути. Тихо сповзаю з ліжка та прокрадаюся до дверей. Щоб нікого не розбудити, намагаюся не шуміти. 

У будинку панує напівтемрява. На мені улюблена домашня піжама з рожевими каченятами, а волосся зібране в безглуздий кудлатий пучок на маківці. Акуратно, майже не дихаючи, я починаю спускатися дерев’яними сходами. Майже зійшовши вниз, біля моєї щиколотки щось ворушиться. Наче пухнаста змія, під ноги з темряви зненацька кидається Гарік. Мій заспаний домашній тхір вирішив, що ніч це ідеальний час для полювання на мої пальці.

— Ай! Гаріку, фу!

Намагаюся переступити цей шалений пухнастий клубок, але заплутуюся у власних ногах. Наступної миті з глухим ойканням перечіплююся через Гаріка й падаю з останніх трьох сходинок на килим у коридорі. Тхір, задоволений своїм терактом, миттєво зникає під диваном, а я, тихо лаючись, потираю забите коліно. Підводжуся і погрожую пальцем у темряву:

— Я тебе ще спіймаю, бешкетник пухнастий. Навіть ти проти мене, — шкутильгаю на кухню.

Ображена на весь світ, відчиняю холодильник. Тьмяне жовте світло вихоплює з темряви тарілку з тортом, і я протягую до нього руку. Беру шматочок торту та з насолодою кусаю. Раптом ззаду лунає різке клацання. Кухню заливає яскраве світло від люстри. Я мружуся від несподіванки й перелякано розвертаюся.

У дверях, спершись об одвірок, стоїть Панченко. Він вийшов на мій галас у коридорі й тепер розглядає мене з ніг до голови. На ньому  сірі спортивні штани, вільна гумка яких тримається низько на стегнах, а біла футболка надто тісно облягає ідеальний прес із чіткими кубиками. Його волосся розпатлане, а в смарагдових очах стрибають знущальні бісики. Зараз він має вигляд гріха зі солодкого сну.

Таке враження, що доля насміхається з мене. Не міг Панченко побачити мене у спокусливій нічній сорочці, а не у цій запраній піжамі з качечками, з якої висять нитки? Чоловік схрещує руки:

— Веронцю, ти чого репетуєш? Я думав, у будинок прокралися грабіжники, вийшов глянути.

— Я прийшла по воду, — нахабно брешу, зачиняючи ліктем дверцята холодильника й намагаючись дивитися йому виключно в очі, хоча мій погляд зрадницьки коситься на його міцні м’язи. Трясця, ну чому він у такій хорошій формі?

— По воду, кажеш? — Любомир недовірливо піднімає брови, а в його очах спалахують відверто знущальні хитринки.

Він повільно підходить до мене. Простір кухні раптом звужується до розмірів клітки, а повітря стає гарячим і густим. Я мимоволі задкую, аж поки не впираюся у стільницю. Панченко зупиняється так близько, що я виразно відчуваю аромат його гелю для душу. На такій відстані його рельєфний прес здається якимось протизаконним.

— І тому твоя вода, має виражений шоколадний колір? — він повільно нахиляється до мого обличчя.

Я застигаю і навіть не дихаю. Любомир повільно підносить руку. Його великий палець торкається кутика моїх губ. Обережний, майже невагомий дотик викликає іскри на шкірі. Він плавно веде пальцем, змазуючи залишок крему, який я так необачно не встигла проковтнути. Моє серце шалено калатає, і, здається, його стукіт чути на всю кухню. Не зводячи з мене уважного погляду, Панченко підносить палець до свого рота і злизує солодкий крем.

— Занадто багато цукру на ніч, — на його губах з’являється хижа, нахабна посмішка. — Хоча мушу визнати, що смачно.

Мої щоки спалахують таким густим рум'янцем, що мені стає спекотно. Це взагалі законно з’являтися посеред ночі на кухні у такому привабливому вигляді? Ледве змушую себе відвести погляд від його губ.

— Ну то й що? Немає нічого забороненого, щоб з’їсти шматок торта.

Любомир хмикає і знову тягнеться пальчиком до моїх вуст. Обережним жестом витирає залишки крему, розбурхуючи у мені недоречні бажання. Я не повинна відчувати таке до свого викладача і нареченого моєї бабусі. Не витримую  і суворо суплю брови:

— Ви занадто близько, — мій голос зрадницьки зривається на шепіт. — Мені бракує повітря.

Намагаюся виставити  долоні вперед, щоб його відштовхнути, але замість цього мої руки наштовхуються на його тверді груди. Серце під моїми долонями б'ється так само шалено й прискорено, як і моє власне. Цей ритм збиває з пантелику, та заважає тверезо мислити.