Розділ 11

У коридорі лунає тихий шурхіт ключа в замку, рипають вхідні двері. Серце зрадницько підстрибує до самого горла, але я змушую себе дихати рівно. Панченко заходить у будинок і знімає взуття. Кроки чоловіка наближаються до вітальні, і за мить у прорізі дверей з'являється його висока постать.  Верхні ґудзики сорочки розстебнуті, відкриваючи вид на міцну шию та ключиці, а рукава недбало закочені до ліктів, додаючи його образу якоїсь неформальної мужності. Побачивши мене, Любомир зупиняється як укопаний.

Я вдаю, що помічаю його тільки зараз, але ніг не опускаю, продовжую повільно й спокусливо погойдувати ними в повітрі, тримаючи лекцію перед собою. Панченко закладає руки в кишені брюк і повільно, зверху вниз, сканує мене своїм важким, потемнілим поглядом. Його очі затримуються на моїх оголених стегнах, повільно піднімаються вище по лінії талії, ковзають по тонких бретельках майки й нарешті зупиняються на моєму обличчі. 

— Цікаво, — він хмикає.

Я повільно опускаю книгу, і намагаюся, щоб голос звучав максимально безтурботно.

— Що саме?

— Те, як ти читаєш.

— Не пам'ятаю, щоб просила оцінювати мене, — з моїх вуст це звучить зухвало, але потай радію, що змогла привернути його увагу.

— А я й не оцінюю.

Любомир неквапливо проходить до вітальні. Кожен його крок у цій тиші звучить надто голосно, віддаючи глухим ударом десь у моїх грудях. Він зупиняється біля дивана, невідводячи погляду від мене. Я навмисно перегортаю сторінку, демонструючи повну байдужість до його присутності та ображено надуваю губи:

— Не стійте над душею. Ви заважаєте готуватися до семінару.

— Справді? — його насмішкуватий погляд повільно ковзає по відкритому підручнику. — Мені  цікаво, чому він лежить догори ногами.

Я завмираю. Пальці наче примерзають до паперу, а серце починає шалено калатати. Трясця! Ну як так можна було зганьбитися? Намагаючись зберегти залишки гідності, я повільно перевертаю книгу в нормальне положення.

— Це нова методика навчання. Базується на стрес-факторах для мозку.

— Не сумніваюся, — від його насмішки мої щоки починають зрадницьки палахкотіти. — І як, інформація так краще засвоюється?

— Саме так. Перевернувши книгу, щоб не підглядати, я повторяю прочитане.

— Треба буде порекомендувати цю методику кафедрі. Для особливо винахідливих студентів.

— Рекомендуйте, вона справді допомагає.

У вітальні стає надто тихо. Ну ж бо, Любомире, скажіть хоч щось, а ще краще зробіть. Цей скупенький діалог явно не годиться для скандального компромату. Я грайливо поправляю бретельку майки, яка сповзла з плеча та привертаю увагу чоловіка до своїх ключиць.

— Ти б краще одягнулася. У будинку прохолодно, можеш застудитися.

— Справді? А мені спекотно, — нахабно брешу і сподіваюся, що він не помітив сирот на шкірі, які з’явилися від холоду. Демонстративно задираю підборіддя, намагаючись утримати маску впевненої звабниці, хоча пальці ніг уже починають підмерзати. Любомир хитає головою, наче перед ним вередлива дитина, а не дівчина у спокусливому одязі. 

— Я вважаю, що дівчина має одягатися скромно, — одразу впізнаю його нудний лекторський тон. — Звісно у цьому будинку ти можеш одягатися як хочеш, адже твоя оголеність мене не турбує, але як твій майбутній родич, то я маю піклуватися про твоє здоров’я, а зараз ти на тому шляху, щоб захворіти.

Гад! Від злості я стискаю руки у кулаки та сідаю на диван. Він демонструє байдужість і здається мій план зі зваблення з тріском провалюється. 

— Якби вам було байдуже, то ви б навіть не помітили у чому я одягнена.

— Це виключно через турботу про свою майбутню родичку, — Панченко розвертається до мене спиною та прямує до сходів. — Добраніч, Веронцю! Сподіваюся завтра ти прийдеш на пари без нежиті. Мені час до спальні.

— До спальні? — невідомо навіщо перепитую, а мій голос зривається на високі ноти. — Там же спить моя бабуся.

— Я знаю. Вона моя наречена, ти ж не думаєш, що ми спатимемо окремо?

Усередині мене все перевертається від неконтрольованого протесту. Уява миттєво малює картинку, як цей молодий, породистий чоловік заходить до кімнати бабусі, і від цієї думки мене починає нудити.

— Ви зараз серйозно ? — я підхоплююся з дивана, забувши про спокусливі пози, лекції та халатик, який знову розлітається вбік. — Тобі не соромно, Панченко? Вона ж тобі в матері годиться.

Любомир зупиняється біля першої сходинки. Він повільно розвертається до мене всім тілом. 

— Нехай тебе не цікавлять доросле життя і чужі шлюби. Дуже наполегливо раджу тобі заспокоїтися, та перестати вигадувати, як мене позбутися. Все станеться так, як має статись. Ще раз добраніч, і не забудь одягнути хоча б шкарпетки.