Розділ 6

Студенти виходять і залишаюся одна з цим тираном. Двері за останнім одногрупником зачиняються, і в аудиторії повисає така тиша, що стає чути гуркіт мого власного серця. Панченко повільно підводиться, обходить стіл і сідає на його край, схрестивши руки на грудях. Без піджака, з трохи закоченими рукавами сорочки, він має занадто привабливий вигляд.

— Ну то що, Веронцю, — від цього неофіційного звернення моя шкіра вкривається зрадницькими сиротами. — Тепер, коли свідків немає, розкажеш мені правду? Що саме ти шукала під моїм столом?

Його зелені очі дивляться вимогливо, хижо, підозріло, наче вже знають відповідь. Я гордо піднімаю підборіддя, намагаючись сховати тремтіння в голосі, і роблю крок назад, але впираюся спиною в першу парту.

— Я вже сказала, перевіряла дроти. Я дуже відповідальна студентка.

— Відповідальна? — Любомир хмикає, відштовхується від столу і повільно скорочує відстань між нами. Він зупиняється так близько, що я відчуваю аромат його парфумів з деревними нотками. — Під столом немає жодних проводів.

В одну мить вся моя брехня розсипається на друзки. 

— Так, я вже це побачила. І взагалі, не зобов’язана щось пояснювати. Всі зайшли до аудиторії і я розгубилася, ясно? Потім вирішила, що вилазити з-під столу якось дивно, залишилася там, але мене помітили і ситуація стала ще гіршою.

Любомир уважно слухає мою емоційну промову. Він не перебиває, лише куточок його губ смикається в ледь помітній, бісячій посмішці. Його палаючий погляд на мить опускається до моїх губ і миттєво повертає нас обох у ту кляту підсобку нічного клубу. Серце починає божевільно бахкати об ребра. У мені вирує гримуча суміш злості, паніки й цього дурного, неконтрольованого тяжіння, яке я так запекло намагаюся придушити.

— Люди не опиняються під столом випадково. Хай що ти там робила, сподіваюся більше таке не повториться. 

Він відступає назад і за секунду знову перетворюється на холодного, бездоганного викладача, та спокійно збирає свої речі зі столу. Я прямую до дверей:

— Мені б теж не хотілося знову опинитися на колінах перед вами. Гарного дня! 

Поки мені не полетіли у спину колючі слова, поспішно зачиняю двері. У коридорі на мене чекає Настя. Вона стоїтьо біля вікна та п’є воду з пляшки, але побачивши мене розгублену, подруга одразу підходить:

— Жива? — вона зазирає мені в очі, намагаючись відшукати там сліди морального насильства. — Він кричав? Змусив писати пояснювальну на ім'я ректора?

— Гірше, він не кричав, а знущався! — я притискаюся лобом до холодного шибкового скла, сподіваючись, що це хоч трохи зб'є мій внутрішній градус. — Цей гад почувається господарем ситуації. Моя репутація під столом померла, а йому від цього ні жарко, ні холодно.

В її очах раптом спалахує той самий небезпечний вогник, який зазвичай з'являється перед тим, як ми вплутуємося у чергову грандіозну халепу.

 — Слухай, нам потрібна важка артилерія. Вдар по його слабкому місцю.

— По якому ще слабкому місцю? Він наче з броні. Безстижий, нахабний альфонс, який в універі вдає з себе суворого викладача.

— Ну, деяку слабинку він має, — Настя тягнеться ближче до мого вуха, знижуючи голос до змовницького шепоту. — Згадай підсобку на Дні студента. Між вами ж тоді  летіли іскри, отже, ти йому подобаєшся. Тобі треба знову його спокусити.

Я аж підстрибую на місці, ледь не збиваючи вазон із геранню на підвіконні. Ні, ну він чоловік вродливий, цілується гарно, і явно знає, що потрібно робити з жінками, але зараз, якби абсурдно це звучало, він наречений моєї бабусі. Я гнівно суплю брови:

— Ти збожеволіла? Я не буду з ним спати. Він зарозумілий, пихатий і вже має даму серця.

— Та послухай, — подруга хапає мене за руки і змушує замовкнути. — У мене геніальна ідея. Ти одягаєш свою найкоротшу сукню, ту, з відкритою спиною. Створюєш максимально компрометуючу ситуацію, знімаєш усе це на приховану камеру, показуєш запис бабусі й кажеш: “Твій Любчик хотів затягнути мене у ліжко, а я бідна і нещасна ледве від нього відбилася”. Бабуся виставить його за двері в ту ж секунду. Фініта ля комедія! Можеш святкувати перемогу.

Уява миттєво підсовує картинку. Я у тій самій чорній сукні, напівтемрява, Панченко... Його затуманений погляд повільно опускається до моїх губ, він нахиляється, чоловіча пустотлива долоня торкається моєї ноги та повільно мандрує доверху, як колись у тій підсобці. Від однієї лише думки про це, по спині пробігає табун гарячих мурашок, а внизу живота починає зрадницьки крутити.

— Ні, нізащо! Це виключено, — я запекло хитаю головою, відганяючи нав'язливі думки. — Настю, це найжахливіший план в історії людства. Я не збираюся перед цим меркантильним кретином крутити хвостом. 

— Тоді ввечері він розкладатиме свою зубну щітку у твоїй ванній. Ти хочеш чекати, поки він перепише на себе фірму? Ризикни! Ти ж красуня, у тебе ноги від вух, жоден чоловік не встоїть.

— Жодних спокус, я знайду інший спосіб його позбутися, більш цивілізований, без використання моїх ніг і його гормонів. 

Ми йдемо до аудиторії на лекцію. Після всіх пар виходимо на вулицю. Біля воріт я бачу Любомира. Не хочу з ним пересікатися та ховаюся за колоною. Настя здивовано піднімає брови догори: