Розділ 5

Аудиторія миттєво заповнюється шумом. Студенти розміщуються на своїх місцях, стільці скриплять, хтось голосно сміється. Трясця! І як тепер виплутатися з цієї ситуації? Тамую подих і до столу підходять бездоганно вичищені чорні шкіряні туфлі.

Панченко сідає на стілець. Його ноги в темних штанах опиняються всього за декілька сантиметрів від мого носа. Я затискаю собі рота долонею, щоб не заверещати від страху. Любомир підтягує стілець ближче до столу, нахиляється, щоб узяти журнал, і повільно опускає голову вниз. 

Наші погляди зустрічаються. Я кліпаю один раз, кліпаю другий, але нічого не змінюється. Панченко дивиться на мене зверху вниз, на його обличчі не здригається жоден м’яз. У зелених очах спалахує такий тріумф, що мені хочеться провалитися крізь землю.

Він не каже ні слова. Спокійно випрямляється, відкриває журнал і на всю аудиторію абсолютно буденним тоном промовляє:

— Добрий день! Почнемо перевірку присутніх, і почнемо ми, мабуть, з Коваленко. Вероніко, ви тут?

З-під столу я бачу, як його туфля починає ритмічно й нетерпляче постукувати по підлозі, ледь не зачіпаючи мій рюкзак. Гад. Ну який же він гад! Цей меркантильний кретин навмисно змахує пальцем і зі столу падає ручка. Вона котиться до моїх ніг і вдаряється у туфлю.

Панченко повільно нахиляється, опускаючи голову та плечі під стіл, повністю ховаючись від очей студентів. Його обличчя опиняється так близько, що я бачу маленьку цяточку на його райдужці й відчуваю гаряче дихання.

— Веронцю, що ти тут робиш? — тихо, ледь чутно шепоче він. 

— Подаю вам ручку, — не відводячи розгубленого погляду від очей чоловіка, простягаю йому ручку.

— А до того? Що ти робила під столом? — він продовжує шепотіти та стискає ручку у своїх руках. Я мовчу, а у голову не приходить жодне розумне пояснення. Чоловік звабливої прикушує губу:

 —  Веронцю, якщо ти так сильно хотіла побути зі мною в темряві й на колінах, могла б просто натякнути. Навіщо лізти під стіл?

— Ви... ви... — у мене від сорому й обурення стискає горло.  Мій шепіт перебиває гучний і зацікавлений голос нашого старости, Дмитра:

— Любомире Володимировичу, а хто у вас під столом? Хтось ховається під викладацькою кафедрою, он туфлі видно, і судячи з підборів, це дівчина. 

Авдиторія миттєво затихає, а за секунду вибухає таким шквалом смішків і шепоту, що в мене закладає вуха.

— Ого, нічого собі... — тягне хтось із задніх рядів. — Це хтось так наполегливо намагається здати мікроекономіку?

— Я чув, але ще не бачив, щоб семінари здавали таким чином, — голосно регоче наш головний прогульник Ткаченко. — Любомире Володимировичу, а за таке автомат поставите?

— Тихо! — знущально шикає на нього якась дівчина. — Не заважайте людині закривати сесію!

Я під столом готова просто вибухнути від сорому. Щоки палають так, що на них можна смажити яєчню. Вони ж зараз подумають... Боже, вони вже казна-що подумали! Натомість Панченко зовсім не бентежиться. Він повільно переводить погляд з мого переляканого обличчя на свої коліна, біля яких я сиджу, і в його очах спалахує такий потішний сміх, що мені хочеться його вдарити.

— Коваленко, — він шепоче, нахилившись ще ближче, так що його губи ледь не торкаються моєї щоки. — Здається, твоя репутація щойно перейшла на новий рівень. Вилазь, поки Ткаченко не розписав у деталях, який саме іспит ти мені тут влаштувала.

Він спокійно випрямляється, забирає свою ручку та відсуває стілець. Підвівшись на ноги, дає мені простір, щоб вийти.

З приреченим зітханням вилізаю з-під столу. Моє руде волосся  розпатлане, щоки горять, а на джинсах осів пил. Настя на першій парті закриває обличчя зошитом, вдаючи, що взагалі мене не знає.

— Вероніка? — староста витріщає на мене очі. — Ти що там робила?

— Я... я... — гарячково обтрушую коліна, намагаючись зліпити докупи бодай якесь адекватне виправдання, але виходить повна катастрофа. — Я просто... проводи перевіряла. Так, проводи від проектора. Я зайшла до аудиторії, а проектор миготить. Я хотіла як краще, щоб слайди було видно!

— Ага, проводи вона перевіряла, — подає голос Ткаченко, витираючи сльози від сміху. — Біля ширінки викладача? 

Панченко гучно стукає ручкою по столу, миттєво збиваючи градус веселощів в аудиторії. Всі затихають.

— Досить, — суворий погляд, ковзає по моїй фігурі та обіцяє довгу й мученицьку смерть. — Сідайте, Коваленко. Вашу палку любов до технічного забезпечення кафедри я обов'язково врахую. 

Ледь не спіткнувшись об власну ногу, лечу до своєї парти під загальне хихикання. Сідаю поруч із Настею, яка тут же шепоче:

— Ну ти даєш. Місія “Врятувати бабусю” пішла не за планом. 

 Панченко тим часом спокійно відкриває журнал і, дивлячись прямо на мене, додає:

— Ну а тепер, коли технічні неполадки під моїм столом усунено, то почнемо семінар.

Заняття перетворюється для мене на справжнє чистилище, а Панченко на безжального інквізитора. Він суворий, його неможливо задобрити красивими очима, вигаданими хворобами чи спільним проведення часу у підсобці нічного клубу. Він чіпляється до кожного слова, вимагає чіткої аналітики. Мені дістається особлива порція його викладацької любові. Він завалює мене запитаннями і кидає такий проникливий погляд на мої вуста, що в мене всередині все стискається від передчуття розплати.