Розділ 4

Вероніка

Я з вікна дивлюся як він сідає у стареньке авто та їде геть. Подальші розмови з бабусею ні до чого не призвели. Вона вперто не бажає відмовлятися від весілля, захищаючи свого молодого та перспективного антикризового менеджера. 

Вранці сиджу за партою і чекаю на лекцію. Моя подруга Настя заходить до аудиторії надто збуджена, з округлими очима:

— Вероніко, ти чула, що сталося? — у мене перехоплює подих. Невже новина про це ганебне весілля року розноситься універом? Настя не дає змоги втиснути й слова та продовжує торохтіти: 

— У мене супер новина! Артур розлучився зі своєю дівчиною! Він тепер вільний, і у пошуці нової дами серця. Це твій шанс щось з ним замутити. 

Мої щоки обпікає жаром. Я давно сохну за Артуром, студентом з паралельної групи. Ми навчаємося на одному потоці. Він вродливий, їздить на мотоциклі та найкращий футболіст факультету. Від такої новини у мене пітніють долоні. А що як справді, я зможу його зацікавити? Романтичні прогулянки, спільне споглядання зірок на небі, міцні обійми та палкі поцілунки… Замріявшись, нічого не помічаю довкола. Настя клацає пальцями перед обличчям:

— Ти що зависла?

— Оговтуюся від новини. Між іншим у мене стався апокаліпсис всесвітнього масштабу. Моє життя зруйноване. У мою квартиру заселяється окупант.

— Який окупант? — Настя сідає поруч та зіщулює очі. — Твій колишній повернувся з заробітків?

— Гірше, — задихаючись від обурення, я активно жестикулюю руками. — Любомир Володимирович Панченко.

Настя  притискає долоню до рота, а її очі округлюються ще більше. 

— Що? Тобі не вистачило тієї підсобки на Дні студента? Ти вирішила повторити? Він же викладач, причому суворий, і вдає, що між вами нічого не було.

— Та яка підсобка, Насте! Схаменися, — я закриваю обличчя руками, готова розридатися від цього абсурду. — То було давно і не правда. Він одружується з моєю бабусею.

 Настя мовчить і дивиться на мене так, наче я розповідаю про НЛО. Хоча, напевно в НЛО вона б більше повірила, ніж у цю новину. Подруга повільно прибирає руку від рота, та прикладає долоню до мого чола:

— Ти що перегрілася на сонці? 

— Та яке там сонце? — відхиляюся та позбавляюся від її дотиків. — Він вчора з’явився у моєму домі та урочисто повідомив цю новину. Цей підступний лис сидів у нас за столом, жер мою законну качачу грудинку, яку бабця запекла спеціально для нього, і запевняв, що вік не перешкода, бо він, бачте, цінує зрілість та інтелект. Сьогодні ввечері він перевозить до нас свої валізи. Розумієш? Він буде моїм дідусем! Ді-ду-сем! 

Настя спочатку блідне, потім червоніє, а в наступну секунду просто вибухає таким голосним, непристойним реготом, що на нас дивляться усі присутні а аудиторії.

— Дідусем? — вона задихається від сміху, тримаючись за живіт. — Дідусем з яким ти…

— Настю, я зараз тебе вдарю, чесно, — погрожую кулаком, хоча щоки знову починають горіти. — Я з ним не спала.

— Звісно не спала, у вас не було часу для спання, — Настя продовжує сміятися.

Я стискаю руки у кулаки і до аудиторії заходить викладач. Його прихід змушує нас замовкнути. Починається нудна лекція і я шепочу до подруги:

— Мені потрібно щось вигадати, щоб він до нас не переїхав. Я маю викрити цього альфонса, посварити та розлучити його з бабусею.

— О, ти серйозно налаштована. А раптом у них кохання? Панченко не схожий на чоловіка легкої поведінки.

— Ти сама у це віриш? — шикаю на подругу. — Йому явно захотілося її грошиків. 

Спіймавши суворий погляд викладача, ми обоє замовкаємо. Після нудної першої лекції настає час ікс. Точніше семінар у Панченка. Я заходжу до тринадцятої аудиторії за п'ять хвилин до початку заняття. Студентів ще немає, але на викладацькому столі вже розкладено якісь речі. Шкіряна папка, ручка, чорний блокнот… Я розумію, що це речі Любомира.

У моїй голові миттєво спалахує ідея, знайти компромат на цього пройдисвіта, тицьнути бабці і назавжди попрощатися з цим ловеласом. Якщо він веде подвійну гру й планує віджати “ПротекшеналГруп”, то там точно мають бути якісь нотатки, чи чорний список його жертв жіночок поважного віку, де першою стоїть моя бідна бабуся.

Зі швидкістю професійного ніндзя я підбігаю до столу. Руки тремтять, серце пришвидшено калатає, але я звідкись витягую усю свою сміливість та втілюю задумане. Смикаю закладинку блокнота, гарячково гортаю сторінки, списані його рівним почерком.

Раптом з коридору долинає гучний гул голосів, який наближається до дверей. Серед гулу я виразно чую його спокійний голос:

— Ні, курсові роботи приймаються тільки до сімнадцятої години.

Паніка накриває мене лавиною. Гарячково оглядаюся і не розумію, що робити. Втекти через вікно не варіант, адже я на третьому поверсі, ще розіб'юся. Шафи чи ліжка тут немає, а ручка дверей повільно опускається.

Не вигадавши нічого кращого, я пірнаю під викладацький стіл, затягнувши за собою свій рюкзак, і втискаюся в найдальший куток, обхопивши коліна руками. 

Буду дуже вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги. Ваша підтримка надихає!