Розділ 3

Любомир

Вероніка стоїть посеред коридору, оточена уламками китайської вази, кліпає своїми величезними зеленими очима так невинно, ніби це я щойно влаштував погром у будинку. Майже бачу, як у її голові з шаленою швидкістю народжується одна безглузда версія за іншою. 

— Це не я, а Гарік, — дівчина випрямляє спину так гордо, наче щойно виграла судовий процес, і явно потішена брехнею, яку щойно вигадала.

— Гарік? — недовірливо перепитую і намагаюся зрозуміти на кого вона хоче спихнути провину. 

— Гарік, — впевнено киває, роблячи крок вперед, ніби це додасть її словам правдоподібності. — Він... е... вискочив із кутка, кинувся мені під ноги, я перечепилася, а він хвостом зачепив вазу.

Я ледь стримую сміх, і з усіх сил стараюся здаватися серйозним. Коваленко абсолютно не вміє брехати. Вона починає говорити швидше, а, отже, бреше. Підозріло зіщулюю очі:

— Він хвостом зачепив вазу на тумбі чи тебе? 

— Він стрибнув на тумбу, я підійшла, щоб його прогнати, а він шугнув мені під ноги, — Коваленко торохтить надто швидко і плутається у власних словах. — І взагалі, це що допит? Ця тварина абсолютно некерована та поводиться так, як не личить поводитися у пристойному домі.

Цікаво, вона справді думає, що я в це повірю? Схиляю голову набік:

— Яка витончена диверсія. А я грішною справою подумав, що ти підслуховуєш, — Вероніка блідне, і я розумію, що влучив у ціль. — Гарік це кіт чи пес?

— Бабуся не розповідала про Гаріка? — Вероніка звужує очі, явно підозрюючи мене в усіх смертних гріхах. — Я не вірю, що бабуся, котра надто багато часу приділяє своїй домашній тваринці, не казала про неї нареченому. 

На мить не знаю, що сказати. Це й справді звучить підозріло і, здається, я вперше опинився за крок до викриття.

— Я говорила, Любчик, мабуть, забув, — Елеонора Петрівна рятує ситуацію, а я й досі не уявляю хто такий Гарік. Сподіваюся мова йде не про вигаданого привида. Елеонора Петрівна байдуже махає рукою:

 — Ти ще молода і не знаєш які ці чоловіки забудькуваті. В одне вухо залетіло, в інше вилетіло. У них ще буде нагода познайомитися.

— Краще б познайомилися до переїзду. А раптом комусь з них не сподобається таке сусідство, — у голосі Вероніки прорізаються нотки перемоги. Судячи з її гордовитого виразу обличчя, вона вже бачить, як я з валізами вилітаю з цього дому, так і не оселившись. 

— Гарік не може не сподобатися, — Елеонора Петрівна загрозливо кладе руки в боки, а я досі не розумію з ким маю потоваришувати. Можливо у них є ротвейлер, який захоче одразу відкусити мені руку?

— А я говорила не про Гаріка, — Вероніка задирає голову і  красномовно натякає на мене. Я злегка всміхаюся: 

— Я теж не можу не подобатися. Ти ще не знаєш, який я чудовий сусід. 

— Краще б і не дізналася.

Елеонора рятує від цієї словесної дуелі, та злегка підштовхує мене до виходу: 

— Йди, Любчику! Не хочу, щоб ти засиджувався до ночі з тією статтею.

— Ти як завжди уважна. Саме за такі дрібниці я тебе і ціную.

Виходжу надвір і нарешті полегшено видихаю. Жити під одним дахом із власною студенткою — це дуже погана ідея, а особливо тоді, коли ця студентка вважає тебе головним ворогом. Ну, хто ж знав, що саме Коваленко виявиться онукою Елеонори Петрівни? Ця ситуація здається мені знущанням всесвіту. 

Цей вечір мав бути звичайним знайомством із родиною. Звичайним! Я сідаю у авто та їду додому. Якби хтось рік тому сказав, що я сидітиму в машині після знайомства з онукою своєї нареченої й намагатимуся пояснювати самому собі, чому я не можу дивитися на власну студентку як на жінку, то я б порадив цій людині звернутися до психіатра. Це ж треба! З усіх університетів країни, з усіх факультетів, з усіх студенток, мені трапилася саме Вероніка Коваленко.

Вона дивилася на мене так, ніби хотіла або вбити, або вигнати через вікно, і до речі, цілком заслужено. Я теж не пишаюся тим вечором у клубі. Тоді я не знав, що вона моя студентка. Перед тим як цілуватися, мені варто було краще познайомитися з нею. Від думок відволікає дзвінок мобільного. Я відповідаю  та ставлю на гучномовець.

— Слухаю.

— Ну що? — з динаміків доноситься веселий голос Дениса. — Познайомився з родиною нареченої?

— Познайомився, — гаркаю у відповідь, а згадка про знайомство змушує мене скривитися.

— Судячи з голосу, все пройшло прекрасно.

— Її онука виявилася моєю студенткою, — одразу вивалюю правду своєму другові. Він мовчить декілька секунд, а потім починає реготати.

— Та ти знущаєшся. Не буває таких збігів.

— Виявляється, бувають. Мало того, вона ще виявилася тією студенткою, з якою я зачинився у підсопці на День студента, — від злості стискаю кермо у пальцях.

— Ого, оце тобі фортануло. І що тепер?

— Нічого, — стискаю плечима і намагаюся не думати про її спокусливі форми під моїми долонями. — Вона моя студентка і онука Елеонори Петрівни. Вдаватиму й далі, що нічого не відбулося. Це у мене добре виходить.