Розділ 2

Від несподіванки ледь не давлюся качиною ніжкою. Шматок м'яса застряє в горлі, я починаю гучно кашляти й гарячково тягнуся за склянкою з водою. Щоки миттєво спалахують, з очей летять сльози, але зовсім не від зворушливості моменту.

Панченко реагує блискавично. Поки я намагаюся вижити, він з акторським благородством підводиться, обходить стіл і злегка гупає мене долонею по спині. Його пальці на секунду затримуються на моїх лопатках, і навіть крізь тканину блузи я відчуваю, які гарячі руки у цього гада. Шкіра спалахує теплом і у животі зрадницьки скручується пекельний вузол. Та щоб тебе! Чому саме зараз я згадую його руки зовсім в іншому місці й за зовсім інших обставин?

— Обережніше, Веронцю, — тихо, щоб чула тільки я, він мурче мені прямо на вухо, поки я жадібно ковтаю воду. — Не варто так панікувати. Обіцяю вночі поводитися тихо. 

Я ледь не виплескую залишки води йому в обличчя. Повертаю голову й пропалюю його лютим поглядом, але Панченко розпливається у зразковій посмішці та сідає на своє місце поруч з бабусею. Важко дихаючи, кладу склянку на стіл:

— Ви житимете разом до весілля? — здивовано округлюю очі. — Бабусю, як же твоя пристойність, за яку ти так переймалася?

— А навіщо втрачати час? Потрібно звикати до сімейного вогнища. Зрештою, ми всі знаємо, що я вже не молода. До речі, я включу Любчика у заповіт. Впевнена, він чудово керуватиме фірмою.

— Ти збираєшся віддати йому фірму? — мене кидає у жар. Не можна, щоб сімейна справа опинилася у загарбницьких руках цього афериста.

— Вам обом. Не хвилюйся, я не залишу свою рідну внучку без спадку. Ох, ледь не забула, у мене щось є, — бабуся робить драматичну паузу.

Підводиться та підходить до серванту. Відсуває шухляду та витягує звідти щось дбайливо замотане у хустці. Сідає за стіл і розмотує хустину. Вона простягає Любомиру чорний футляр. 

— Це подарунок для тебе. З нагоди наших заручин.

Чоловік супиться, наче зовсім не радий цьому подарунку. Він не поспішає брати футляр та злегка відхиляється.

— Це зайве. Подарунки має дарувати наречений.

— Ти й подарував мені оцю каблучку, — бабуся показово крутить рукою, демонструючи на пальці перстень з рубіном. — Тепер я хочу зробити тобі подарунок у відповідь.

Вона відкриває футляр і ледь не силоміць одягає на руку Любомира дорогущий годинник. Його очі не виказують радості. Мабуть, він очікував на дорожчий подарунок. Зціпивши зуби, чоловік ледве виштовхує з себе:

— Дякую, люба.

Решта обіду минає за розмовами про весілля, яке вони запланували через три місяці. Мені здається я потрапила у найгірший кошмар і не можу прокинутися. Для певності, щипаю себе за руку. Відчуваю біль і кривлюся. Нарешті цей поціновувач бабусиного спадку підводиться та засуває стілець за стіл:

— Все було дуже смачно, але мені час іти. Маю ще статтю дописати. Хочу, щоб завтра було більше часу і після переїзду я повністю присвятив його тобі.

Від почутого у мене ледь не відвисає щелепа. Цей ловелас м’яко стелить, але буде боляче падати і я подбаю про його падіння. Бабуся розпливається у посмішці:

— О, так! Тобі ще речі збирати і готуватися до переїзду, — вона підводиться з-за столу. — Я тебе проведу.

— Бувай, Веронцю! І не забудь підготуватися до завтрашнього семінару. Те, що ми породичаємося не дає тобі жодних поблажок. 

— Угу, — це все, що я можу витиснути з себе. Навіть випадок у підсобці клубу не дав мені жодних поблажок.

Вони йдуть, а сиджу розгублена, шокована цими подіями, а у голові справжній хаос. Ледь чутно підводжуся зі стільця, навшпиньках підходжу до дверей та намагаюся хоч щось підслухати. Прикладаю вухо до замкової щілини, і чую обурений голос Любомира:  

— Навіщо цей годинник? Ми ж це обговорювали, що мені більше нічого не потрібно.

— Я хотіла, щоб Вероніка побачила, наскільки ти для мене важливий, — лагідно й навіть якось винувато виправдовується бабуся.

— Важливість не вимірюється подарунками, — у його голосі звучить така залізна сталь, що мені аж за дверима стає ніяково.  - Більше так не варто робити.

Ого, які ми горді! Чудовий акторський хід. Розігрує перед нею безкорисливого лицаря, щоб вона розтанула й переписала на нього всі свої статки. Хитрий лис. Він прораховує кроки наперед, знає, що наївну жінку такою чесністю легше за все зачепити.

Намагаючись розібрати кожне слово, я так сильно прикладаю вухо у дверей, що втрачаю рівновагу. Моя нога зрадницьки ковзає по паркету, і щоб утриматися, я хаотично змахую рукою, зачіпаю величезну китайську вазу, яка стоїть на тумбі біля дверей. Глиняний монстр заввишки з метр із гуркотом летить на підлогу. Світ на мить завмирає, а в наступну секунду лунає дзвінкий брязкіт.

Двері вітальні миттєво відчиняються. Я не встигаю втекти, і застигаю з піднятими руками над купою порцелянових уламків. Налаштовхуюся на осудливий погляд Любомира, а за його спиною здивовано кліпає бабуся. Його брови злітають угору.

— Веронцю? — Любомир схрещує руки на грудях та нагадує детектива. — Займаєшся підслуховуванням чи підгляданням?

Буду дуже вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги.