Розділ 1

— Бабусю, тобі ж сімдесят два роки, як це ти виходиш заміж? — я здивовано округлюю очі й до останнього сподіваюся, що моя бабуся жартує.

— Так, я повнолітня, і у моєму віці вже розписують.

Тягнуся за склянкою з водою та гарячково запиваю цю новину. З одного боку я рада за неї, а з іншого все це якось дивно. Кладу склянку на стіл та продовжую сидіти на стільці:

— Я не знала, що у тебе хтось є.

— О, ми з Любчиком давно зустрічаємося, все зберігали в таємниці, а потім я подумала, що життя надто коротке, щоб обмежувати себе у чомусь тільки через вік та стереотипи, — бабуся байдуже махає рукою. —  Він зараз прийде, от і познайомитеся.

— Чекай, як це прийде? 

— Ногами, як і всі нормальні люди, — чую дзвінок біля воріт, і бабуся радісно прямує до дверей. — А ось і він. 

Сиджу приголомшена за столом і намагаються перетравити новину. Панікую і розумію, що я ще не готова до знайомства зі своїм майбутнім дідусем, але я рада за неї. Знайти на старості літ кохання, споріднену душу, гідного чоловіка з однаковими поглядами на життя та спільними цінностями неабияка удача. Моя бабуся заслуговує на щастя. Цікаво, хто той чоловік. В моїй уяві постає якийсь поважний мужчина, вдівець, приблизно її років. У коридорі чую метушню та веселий голос бабусі:

— Проходь. Вероніка вже чекає.

До вітальні заходить чоловік і мене обпалює жаром. Я кліпаю, щоб розвіялося це марево, але воно нікуди не зникає. Перед мною стоїть молодий чоловік у чорній сорочці та джинсах. Його коротке каштанове волосся охайно зачесане назад, легка щетина вкриває щоки, а очі кольору смарагдів здивовано дивляться на мене. Це ж Любомир Володимирович, трясця моїй бабусі, Панченко! Мій викладач, який доводить мене до сказу і молодший за неї як мінімум десь на сорок років. 

Проте найгірше не це. Колись на вечірці з нагоди дня студента між нами сталося дещо… і це краще не пригадувати, але після того випадку він вперто вдає, що не впізнає мене. Поводиться так, наче на нього впала свята амнезія. Не розумію чому він тут і як дізнався мою адресу. 

— Знайомтеся. Це моя онучка Вероніка, а це мій наречений Любомир, — бабуся бере мого викладача за лікоть.

Наречений? Я до останнього сподівалася, що це прикре непорозуміння. Від шоку у мене бракує слів, а це стається дуже рідко, точніше, ніколи не стається. Я суплю брови:

— Це жарт?

— Ні, хіба жартують такими важливими речами?

— Але ж він молодший за тебе років на сто! Що між вами може бути спільне? Різниця поколінь і все таке. До того ж, він мій викладач, — озвучую останнє як залізний аргумент.

— Повірте, Коваленко, я здивований не менше за вас, — нарешті Панченко вимовляє хоч щось. — Не думав, що моя студентка виявиться онукою моєї нареченої, але якщо вже так сталося і ми породичаємося, то з мене вийде гарний дідусь.

Дідусь! Він сказав дідусь? Цей дідусь легкої поведінки знущається з мене. Як моїм дідусем може бути той, з ким я… Обриваю думку, адже поклялася собі ніколи не згадувати про той нерозважливий вчинок зроблений на п’яну голову.

Вони проходять до вітальні та сідають за стіл навпроти мене. Тепер зрозуміло, чому бабуся вибрала зі серванту свою святкову порцеляну, яка цілу вічність припадала пилом. Я підпираю долонями голову і зариваю пальці у своє руде волосся.

— Бабусю, ти ж розумієш, що він альфонс? Він дізнався, що ти багата і його цікавлять лише гроші.

— Це не правда, — Панченко супиться, використовує свій вбивчий погляд суворого викладача, і здається зараз мене приб’є. Я втискаю голову у шию, та ображено надуваю губи:

— Наче ви можете сказати інакше. Жоден альфонс не зізнається, що він альфонс. У вас величезна різниця у віці, ви молодший за мою бабусю років на триста?

— Взагалі то на сорок п’ять, — невідомо чому радіє моя бабуся. Панченко стискає плечима, і здається потішається з моєї реакції:

— Вік не перешкода для кохання. Сучасні чоловіки дедалі частіше обирають досвід і зрілість. Можливо, я з тих, хто цінує мілф?

— Так тут мілфа у квадраті! — ловлю на собі ображений погляд рідненької, і поспішно виправляюся, — вибач, бабусю, але між вами й справді велика різниця. Чому б не вийти заміж за поважного чоловіка своїх років? І взагалі навіщо одружуватися? Можете зустрічатися і так. 

— Вероніко, я пристойна жінка, — бабуся обурюється і нервово поправляє намисто з перлів. —  Поважні чоловіки мого віку або одружені, або зайняті своїми хронічними хворобами, або думають лише про те, як заповісти свої статки котам, а Любомир — це інвестиція в моє прекрасне довголіття. 

— І тебе не хвилює, що він з тобою тільки через гроші? — намагаюся достукатися до свідомості бабусі.

— Він зі мною, не через гроші, але якщо ти впевнена у цьому, то так, мене це не турбує, — бабуся підводиться з-за столу. — Піду принесу запечену качку. Твій покійний дідусь дуже її любив, сподіваюся Любчику теж сподобається.

Бабуся йде на кухню, а я від злості втискаю нігті у долоні. Он, вона вже йому дідусеву качку готує, а що далі? Віддасть йому вставну щелепу дідуся? Хоча, у Панченка така білозуба посмішка, що він точно не носитиме вставну щелепу ще років сорок. Не витримую, кладу долоні на стіл та злегка нахиляюся вперед, сподіваючись, що це додасть мені суворості: