16

 - Що відбувається чорт подери? - підскочила до Кірана я, ледве стримуючись, щоб не тріснути його по королівській морді.

   Щось я нічого не розумію. То сказали, що МонтіКор поїхав кудись там, ще й привезти нову наречену мав, а він опиняється тут. Чи вже повернувся? І взагалі, чому він прийшов до мене саме зараз і не постукав, як це робив раніше? Якась нісенітниця відбувається, наче темна смуга і мене переслідують суцільні неприємності.

   А він узагалі кудись їздив? Бо якщо чесно, я в цьому якось не особливо вже впевнена, у зв'язку з тим, що зараз коїться. Таке почуття, що вся ця ситуація була награна та підлаштована, та ще й добре спланована. Але якщо так, тоді навіщо? Мене намагаються вижити з академії та розлучити з Монті? Невже у всьому цьому винна саме Сікора? Стільки часу мовчала, на очі не з'являлася і ось тобі наслідки. Адже відчувала, що не на добро це затишшя.

 - Сашо, послухай, краще так, ніж те, що на тебе чекатиме попереду, - намагався заспокоїти мене Кіран.

 - Ти хоч розумієш, що зробив? - я подивилася на нього так, ніби мене не врятували, а просто знищили.

 - Я…

 - Ти зрадив свого друга і мене зробив зрадницею. Адже я йому пообіцяла, що ніколи не зраджу. Але ти знищив і зруйнував усе, що мені було дорого, – з моїх очей покотилися сльози, а всередині розростався їдкий біль.

 - Ви все одно не змогли б бути разом, ви занадто різні. Але я можу тобі допомогти…

 - Ти вже й так усе зробив, так що забирайся геть із моїх очей, - я вказала на двері. І, здається, мої схлипи змусили хлопця сумніватися про вчинене. Але вже за мить він мовчки попрямував до дверей.

 - Послухай, - переступаючи поріг, обернувся Кіран.

 - Йди до біса! - лише крикнула я, захлопуючи дерев'яні двері перед його носом. Сподіваюся, що вона врізала йому в обличчя.

   Коли залишилася одна, емоції ринули через край. Я впала на підлогу і почала плакати, тому що усвідомлення того, що відбувається, було просто жахливе. Адже я і справді не винна, я не хотіла цього поцілунок, та й хлопець мені цей ні краплі не потрібен. Моє серце і душа належали лише одному.

   Чому МонтіКор пішов? Чому не залишився і не спитав, що відбувається? Я ж могла йому все пояснити, чи ми могли б спокійно поспілкуватися. Розібрати цю ситуацію і все стало б на свої місця. Ми ж не діти, нам не по шістнадцять років, коли поспішні висновки збиралися самі собою. А в результаті страждали купа людей, хоча насправді жодної проблеми не було.

   Гордість? Чи він сам це все підлаштував? Стільки думок, що за їхнім кругообігом я просто не встигала. Якщо ніякої нареченої немає, і не буде, тоді це хитро продуманий та акуратно втілений у реальність план. Залишається лише зрозуміти, хто це все зробив. Невже Монті? А що, коли це справа рук Кірана? Адже саме він поліз зі своїми поцілунками до мене і не дав порозумітися перед принцом. Але навіщо йому це було робити? Чи не підлий спосіб, щоб відвести дівчину в друга, яка і взаємністю йому не відповідає?

   Може, хлопець вирішив, що якщо нас побачать цілуючимися, то мене покинуть, виженуть звідси, і я не матиму іншого вибору, як погодитися на стосунки з ним? Хоча, моя відмова трохи збила його з пантелику. Але все ж таки, якщо це і справді мерзенний план для того, щоб отримати мене. Як йому вдалося виманити Монті з академії і змусити з'явитися тут саме в найцікавіший момент? Та й взагалі, якого біса він повірив у те, що, між нами, щось є? Чому так легко здався і пішов, навіть не спробувавши розібратися?

   Голова закипала від кругообігу думок, серце боляче стискалося в грудях і хотілося просто померти, щоб усвідомлення того, що відбувається, пішло з думок. Як мені тепер дивитися у вічі тому, кого я покохала? Як порозумітися і вирішити цю дурну ситуацію? Як усе виправити та довести про справжні почуття, в яких місце є лише для одного?

   Минуло трохи більше години, а я так само сиділа на підлозі. Але вже не плакала, а просто дивилася в одну точку, наче скам'яніла. Мені було боляче, мені було погано, і я просто не знала, що робити. Поговорити та спробувати все пояснити я, звичайно ж, постараюся. Але чи повірять мені та моїм словам?

   Можливо, на добро, а можливо, і ні. Я почула скрип дерев'яних сходинок за дверима, але не ворухнулася. Подумала, що це знову Кіран зі своїми пропозиціями про допомогу та розмови, про те, що він мій єдиний порятунок. Але коли почула тихий пароль і двері, що відчинялися, піднялася на ноги, скидаючи останні сльозинки, побачивши перед собою Монті.

 - Добре, що ти прийшов. Я думала про те, що нам треба поговорити… - тут же підскочила до нього я. Але майже відразу обпіклася об холодність, з якою мене зустріли.

 - Хіба нам ще є про що говорити? Я думаю, що все й так уже зрозуміло. Мені стільки розповідали, а я не вірив. Але все швидко стало на свої місця, – його слова різали без ножа.

 - Ти все не так зрозумів.

 - З цього моменту ти більше не моя наречена, - принц зірвав із мене золотий значок, міцно стискаючи його у своїй руці. – А також втрачаєш титул золотої претендентки і маєш покинути цю кімнату.

 - Але як же так? - з очей знову покотилися сльози.

 - Я тебе попереджав, що не прощу зради. Тож із завтрашнього дня не Сікора твій головний ворог, а я!

 - Але я тебе не зраджувала, Монті, ти просто все не так зрозумів, - я підійшла ближче, сподіваючись якось виправити ситуацію і спробувати пояснити, як все є насправді.

 - Я довіряю тому, що бачу. Хоча кілька днів слухав про те, яка ти, виявляється, насправді, - хлопець обійшов мене і підійшов до вікна, вдивляючись у нічну далечінь.

 - Я не знаю, що тобі про мене розповідали чи що там намовляли. Але я не зраджувала тебе, і взагалі, це твій друг уже вдруге поліз до мене цілуватися.

 - Так це навіть не вперше, - засміявся здивовано МонтіКор і знову повернувся до мене. - Та ти ще гірший, ніж я думав.

 - Може, тоді поговоримо про те, куди ти їздив? А то, виявляється, про це знають усі, крім мене, – я зробила крок ближче.