5

   Друг привид? А звучить так нічого. До того ж, перебирати мені не було з кого, а хоч із кимось треба вечорами розмовляти чи поради питати. Він же тут десять років уже мешкає, напевно, багато побачив, і знає всякі хитрощі, та й усі таємні місця. Та й чорт забирай, всю цю кам'яну академію вздовж і впоперек вивчив. Це ж як навігатор, куди там карті братися.

 - А лякати ночами ти мене не будеш? - я підняла брову і подивилася так, наче зараз спопелю його поглядом.

 - Хрест на моєму прозорому пузі, - він навіть руку підняв як у кіно, наче давав клятву.

 - Але чому саме зі мною? Чому ти не потоваришував з одним із принців, чи тим іншим дівчиськом, яке живе у підвалі? - здивувалася я. Адже це трохи дивно, чи вам так не здається?

 - Ти говориш про замарашку Сьюзі?

 - Я не знаю, як її звуть, не встигла спитати. А у вас таких багато? - схрестивши руки на грудях, подивилася на нього.

 - Ну, взагалі в академії на даний момент тільки дві вигнанки, - привид раптово наблизився до мене, через що навіть повітря похололо. – Але як би там не було, не варто з нею зближуватись чи заводити дружбу. Запам'ятай мої слова, інакше буде погано. А зараз пішли я супроводжую тебе… до речі, де ти живеш взагалі, якщо тебе вигнали із жіночого гуртожитку?

 - О, це весела історія. Але, оскільки я тебе поки що погано знаю, то про це не поширюватимусь, - я посміхнулася. Пройшовши крізь нього, опинилась у довгому залі для читання і, побачивши з лівого боку великі арочні двері, швидким кроком попрямувала до виходу.

 - Я й так можу простежити, де ти живеш, тож, - схрестивши руки за спиною, він прив'язався до мене. І ніби ні в чому не бувало почав переслідувати.

 - Та ти нахабний я дивлюся, взагалі нічого не боїшся, - зупинившись, зиркнула на нього я.

 - Ну, а чого мені боятися? Я вже мертвий, ти не зможеш мене вбити вдруге. Ну а якщо проженеш і не захочеш дружити зі мною, то я теж нічого не втрачу. Я вже п'ять років ні з ким не наважувався потоваришувати.

 - Значить, раніше ти з кимось таки дружив? – чомусь мені дуже захотілося дізнатися історію цієї примари на ім'я Незор.

 - Колись, за життя, я був дуже гарний, у всьому, - він підморгнув мені, і я навіть трохи зніяковіла. – Але коли помер, про мене всі швидко забули. Всі займалися своїм життям, шукали відповідних наречених, а претендентки лізли зі шкіри геть, щоб затьмарювати інших. Коли я усвідомив, що помер і тепер примара, намагався покинути академію, але якщо я це зроблю, то просто зникну. Магія цього місця дозволяє мені існувати в образі примари, - він на мить замовк, наче щось згадував, а потім продовжив. – П'ять років тому до цієї академії вступила дівчина, дуже мила і добра, красива, сильна, підкорила одразу кількох принців і мене, зокрема.

   Його променисте обличчя потемніло, і усмішка зійшла з лиця. Не знаю чому, але я одразу ж подумала про погане. Що дівчина, напевно, загинула, або її довели до цього, якщо вона користувалася популярністю в цьому місці. Загалом думок було багато, але я прагнула дізнатися, чим усе це закінчилося.

 - Через те, що інші претендентки вирішили влаштувати темну, я встиг її врятувати. Але на цьому її проблеми не скінчилися. Щодня, будь то ранок чи вечір, на неї чекали нові випробування, навіть незважаючи на те, що в неї було золото. Хтось усе розповів її батькам, і дівчину перевели до іншої академії. Більше я ніколи не бачився з нею.

 - А я думала, що вона загинула. Але, хвала небесам помилилася, - це справді була хороша новина. Тільки чому Незор виглядав таким засмученим?

 - П'ять років я був самотній, ніхто зі мною не хотів ні розмовляти, ні дружити. Вона перша, хто мені посміхнувся і сказав дякую.

 - А я другий?

 - Ти дуже схожа на ту студентку, тож я тобі допоміг. Ну а загалом так, дуже мало людей, які можуть подякувати примарі, і не тікати від нього з криками, немов від вогню. Це, до речі, дуже прикро, адже так хочеться хоч на мить відчути себе живим, побалакати, пожартувати, - думаю, ми з цією примарою потоваришуємо. Він такий самий самітник, як і я, тільки ще й колишній принц.

 - Гаразд, пішли вже, покажу де живу, але якщо ти хоч комусь скажеш про це…

 - Тільки не кажи, що ти мене вб'єш, вже пізно, якщо що, - захихотів Незор і визирнув крізь двері. - Чисто, можемо висуватися.

   Ми, ніби змагаючись, хто найдовше залишиться не поміченим, притискалися до стін і виглядали за поворот, чи там немає когось із студентів. Швидко пробігли перед аркою, яка вела до їдальні, і тільки тоді з полегшенням і практично не обертаючись, попрямували до моєї кімнати.

   Насправді було дуже весело, хоч якийсь позитив за останню добу. Я посміхалася тому, що відбувається, і була дуже рада, що ми познайомилися з цим хлопцем. Але як тільки піднялися сходинками до дверей, які відчинялися тільки після виголошення заклинання, завмерли, бо там усередині вже хтось був.

   Я, звичайно, розуміла, що увійти сюди можуть наче двоє людей. Але якщо це не я, а принц все ще був на вечері, тоді хто там учинив погром? В голову лізли найстрашніші думки. Що, коли це Сікора? Раптом їй таки вдалося якось пробратися в кімнату, і тепер вона там все трощила?

   Але як вона змогла дізнатися про новий пароль? Чи, може, хтось доповів їй про нього, підслухавши? Ні, не варіант, нічого з перерахованого вище не може бути правдою. Але звідки ці звуки, наче там якісь чорти гасають?

 - Ти можеш подивитись, що там відбувається? – ледь чутно поцікавилась у примари.

 - Ні, кімната під магічним захистом, я не можу увійти, доки мене не запросять, - так само тихо відповів мені хлопець, здивовано поглядаючи на двері. Здається, не лише мені було цікаво, що там відбувається.

 - Ти що, як вампір? - здивувалася я.

 - Це правило магічної академії, примари не можуть входити до кімнат, на яких стоїть захисне заклинання такого рівня. А на вхід потрібен пароль, тож вибач, - Незор знизав плечима, бо й справді нічого не міг зробити.