2

   Коли зі сніданком покінчили, і всі почали розходитися, краєм ока мені вдалося побачити, що першими виходили принци. Слідом за ними, наче голодні цуценята, впліталися претендентки, дзвінко сміючись і про щось розповідаючи. Але жодна зі звичайних студенток навіть з місця не зрушила, і всі, як і раніше, дивилися перед собою.

   Мені вдалося з-під чола побачити, як йшла Сікора, озираючись на зал, чи не ризикнув хоч хтось підняти очі їм услід. Але чому вони пішли, а ми лишилися тут? Всі мовчали, а я стукнула Тамаріт, що сиділа навпроти мене, і та відразу ж зашипіла.

 - Через п'ять хвилин, і ми зможемо піти, досить штурхати ногами.

 - Але чому ми не пішли відразу за ними, як і прийшли сюди? – поцікавилася я.

 - Тому що спочатку мають піти вони і лише потім ми. У всіх аудиторії для навчання різні та поділені на золоті, срібні, звичайні та окремі для принців.

   Отже, ми ще й навчатимемося не однаково? Тобто для тих, хто вищий за нас і навчання куди краще? А нас чому навчатимуть, як правильно служити і плазувати перед цими вискочками? Хіба це навчання? Невдоволення починало закипати в мені. Я взагалі людина запальна, і розгін від зайчика до стерви приблизно три секунди.

   Минуло хвилин п'ять, і я підскочила на ноги, прямуючи до виходу. Слідом за мною підскочила і Тамі, яка схопила за руку і зупинила. А інші обернулися з якимсь подивом і нерозумінням того, що відбувається. Я вивільнила руку і намагалася зрозуміти, навіщо дівчина це робить.

 - Що ти задумала?

 - Я хочу знайти кабінет директора та поговорити з ним. Пояснити, що я не належу до цього світу і бути тут не повинна. Я навіть магіею не володію. Яка з мене студентка магічної академії та служниця для вискочок? Що я можу зробити? Ти пил витреш і приберешся за допомогою магії, а мені доведеться день спину гнути? Ні, дякую, не для цього я росла.

 - Думаєш ти одна така? Тут половина таких дівчат, яких тримають за ніщо. Подивися на них, усі хочуть додому. І вихід у них, як і в тебе один, служити, підкорятися та сподіватися. Або тобі таке пекло влаштують, що ти чи з ума зійдеш, чи руки на себе накладеш.

 - Послухай її, Тамаріт каже правду. Це все серйозно і за нас ніхто не заступиться, ми саме для того, щоб служити іншим. Або якщо пощастить, то повернемося додому, - промовила якась одна дівчина.

 - Та вас у кілька разів більше. Зібралися б проти них і віджали все це. А ви сидите, підібгавши хвіст і сподіваєтеся, що вас відправлять додому. Як би не так. Ви всі залишитеся в цьому світі і служитимете комусь із тих, хто не перебуває в цій залі.

 - Це набагато краще, ніж знущання і приниження тих, хто сильніший за нас, тому що ми не зможемо дати відсіч.

 - Це називається боягузтвом, а я маю намір зустрітися з директором і в цьому розібратися, тому що збираюся повернутися додому.

   Не знаю, звідки в мені взялося стільки хоробрості, сміливості та особливо наполегливості, а ще віри у свої сили. Але я вже не могла зупинитись. Я як маленький сніжок, що котиться по горі і перетворюється на велику сніжну кулю, готову вразити все на своєму шляху. Тому розвернулась і підійшла прямо до арки. Мої кроки відбивалися глухою луною і більше ніхто не рушив з місця. І ось, ніби на замовлення, гора м'язів та ангельської краси, раптово з'явилася немов із повітря, і я натрапила саме на неї.

   Вже через секунду опинившись на підлозі, я навіть не одразу зрозуміла, що сталося, і чому я полетіла на п'яту точку. Почулися ахи, і охи, наче хтось когось убив. Я обернулася і побачила, як усі, хто залишався в їдальні, відвернулися і дивилися на підлогу. Але я ж не вони, одразу повернулась і підвела очі. Наді мною нависав один із принців. Хто саме це був, я не знаю, бо досьє на них ніхто не давав для ознайомлення.

   Хлопець простягнув мені руку, щоб допомогти підвестися і мило посміхнувся. Але я встала сама і, обтрусивши свою форму, якось криво усміхнулася, немов передражнюючи його. І обійшла, пішла довгим коридором, у пошуках кабінету директора цієї магічної академії. І лише за мить усвідомила те, що сталося кілька хвилин тому. Це що виходить, я мало того, що дозволила собі подивитися на принца, так ще й проігнорувала його допомогу?

   Серце шалено затремтіло, повітря різко не вистачало, а перед очима пішли темні кола, наче мене душила невидима сила. Але це був просто страх і жахливе хвилювання. Притулившись до стіни і віддихавшись, я обернулася, чи немає нікого тут. І лише згодом змогла заспокоїтися.

   Як же тепер бути? Мене за це можуть покарати чи змусити зубною щіткою чистити туалет. А може, взагалі поб'ють, я ж не знаю, якими тут бувають покарання. Але нікого із претенденток золотого чи срібного статусу не було. Адже свої мене не видадуть? Та й принцу ні до чого говорити про те, що в нього врізалася така простушка як я. Хоча звідки мені знати, що у всіх цих людей творяться в голові.

   Але хлопець, з яким я зіткнулася, був дуже гарний. Чиста і гладка на вигляд, немов фарфорова шкіра обличчя, довгі вії і незвично блакитні очі. Стрижка коротка і волосся, що стирчить в різні боки, чомусь нагадували дворового хлопця, який любить лазити по дахах і кататися на скейті. І запах, який походив від нього, солодкий такий, мов кориця і мигдаль, сплутуючи думки і чомусь змушуючи посміхатися. Але веселитись мені залишалося недовго. Щойно я розслабилася, як на горизонті з'явилася Сікора. І виглядала вона зліше за монстра з фільму дзвінок. Ой, матусю, здається, в мене проблеми.

   Дівчина поманила мене пальцем до себе, і я, стримуючи бажання розвернутися і втекти, повільним кроком підійшла до неї. Потрібно поводитися спокійно, ніби нічого не трапилося, вона прийшла з іншого боку, і точно нічого не могла побачити чи тим більше почути. Минуло лише кілька хвилин.

 - Щось трапилося? - не витримала я і поцікавилася тремтячим голосом.

 - А мало щось статися? - якось здивовано подивилася на мене дівчина.

 - Мабуть, ні, - я замовкла, бо сама себе зараз видам і все, пекельні муки мені забезпечені. - Куди ми йдемо?