Розділ 35

Темрява Каеля рвонулася до неба так стрімко, що я навіть не встигла зрозуміти, що він робить. Вона піднялася з кратера величезною хвилею, прорізала залишки золотого світла й обвила мої ноги, талію та руки, але цього разу не намагалася загасити полум’я чи забрати його собі. Навпаки, чорна сила збирала його навколо мене, не дозволяючи іскрам розлітатися далі, наче намагалася знову окреслити межі тіла там, де вони вже почали зникати.

Я судомно вдихнула, коли знайомий холод проник усередину й сплівся з білим вогнем так природно, ніби вони ніколи не були ворогами. Темрява проходила крізь мене дедалі глибше, обвивала кістки, м’язи, серце, утримувала кожну частинку, яку печатка намагалася перетворити на світло, і від цього дивного зіткнення холоду та жару перед очима все попливло.

— Каелю…

Не знаю, чи почув він мій слабкий голос крізь гуркіт епіцентру, але темрява навколо одразу стиснулася сильніше.

Унизу Каель стояв посеред майже згаслого кола, закинувши голову, і хоча між нами була величезна відстань, зв’язок раптом став настільки чітким, що я майже фізично відчула його лють, біль і холодний, майже божевільний страх, який він ніколи не дозволив би нікому побачити.

Він не збирався мене відпускати, і, якщо чесно, я взагалі не припускала іншого варіанту. Навіть смерть, схоже, не могла сперечатися з Другим.

— Навіть не думай згоріти без мого дозволу, пташко, — його голос пролунав у свідомості хрипко й так розлючено, що мені майже захотілося засміятися.

Та сміх застряг у горлі, бо повітря перестало надходити в легені, а світ навколо потонув у золотому сяйві. Печатка все ще тягнула силу, вимагаючи завершення останнього контуру, тоді як Каель утримував мене з іншого боку, і моє тіло опинилося між двома стихіями, кожна з яких вперто відмовлялася поступатися.

— Я не спеціально, — ледве видихнула я.

Темрява навколо смикнулася, наче мій аргумент лише сильніше його розлютив.

— Мене це не хвилює.

Ось тепер я таки засміялася, хоча звук вийшов слабким і швидко перетворився на стогін. Навіть коли я буквально розсипалася на частини, Каель примудрявся залишатися самим нестерпним чоловіком у світі.

Та його голос, знайомий владний тон і холод сили серед чужого сліпучого вогню нагадали, ким я була до того, як печатка перетворила мене на Фенікса. Не символом, не ключем і не якимось великим порятунком світу, а Айрою Рейн — дівчиною, яка малювала на чужих стінах, тікала від каранів, сварилася зі затьмареним і вперто робила все навпаки, навіть коли це було відверто нерозумно.

Я вчепилася у темряву Каеля так, як колись хапалася за край даху під час втечі, й потягнула її до себе.

Холод одразу проник глибше, і на коротку мить здалося, що тіло не витримає ще одного удару. Проте чорна сила не руйнувала мене, а проходила крізь вогонь, збираючи назад те, що вже почало втрачати форму, наче Каель власною темрявою вперто малював мої обриси поверх білого полум’я й не дозволяв жодній лінії зникнути.

Світло навколо спалахнуло востаннє, так яскраво, що весь кратер на мить потонув у білому сяйві, а потім тріщина над ним почала стягуватися.

Я відчула ценіби велика рана світу нарешті зімкнулася й перестала кровоточити. Зв’язок із другим боком обірвався, печатка відпустила мене, а величезні крила за спиною одразу почали втрачати форму, розсипаючись золотими іскрами.

Разом із ними зникла й сила, яка тримала мене в небі.

Я навіть не встигла злякатися, коли тіло різко потягнуло вниз. Вогонь зірвався з плечей довгими золотими стрічками, а Каель унизу рвонувся мені назустріч, хоча між нами все ще залишалася висота, яку неможливо було подолати за кілька секунд навіть затьмареному.

Його темрява виявилася швидшою. Вона обвила мене щільним коконом, загальмувала падіння й потягнула до низу. Та ми все одно врізалися в землю, але за мить до удару Каель устиг опинитися під мною.

Удар вибив із легенів останнє повітря, навколо здійнялася хмара попелу й кам’яної крихти, а потім настала тиша, настільки незвична після реву Розлому, що я кілька секунд просто лежала, не розуміючи, чи ще існую. 

Я насилу відкрила очі.

Його обличчя було зовсім близько. На скроні темніла кров, нижня губа була розбита, а очі після битви все ще залишалися суцільно чорними. Темрява ходила під шкірою повільними хвилями, але не зникла й не перетворила його на когось іншого.

Каель був живий і залишався собою, і чомусь саме це остаточно переконало мене, що ми справді перемогли.

— Ти… — почала я, але голос зрадницьки зірвався.

Він одразу нахилився ближче.

— Навіть не починай.

— Я хотіла сказати, що ти жахливо виглядаєш.

Чорні очі небезпечно звузилися.

— Я щойно витягнув тебе зі смерті.

— І це дає тобі право виглядати краще за мене?

Кілька секунд Каель просто дивився, після чого раптом притиснув так сильно, що я тихо застогнала від болю. 

— Каелю, ребра…

— Мовчи.

Я вже відкрила рот для чергового заперечення, але щось у його голосі змусило мене замовкнути.