Розділ 34

Схоже, апокаліпсис усе-таки здатен творити дива.

Щоправда, насолодитися цим відкриттям мені не дали.

Перший різко вивільнив силу, відкидаючи Каеля від себе, й темрява вдарила по другому колу так сильно, що багряні лінії під моїми ногами спалахнули майже білим. Земля здригнулася, а з тріщин одразу вирвалися нові пасма чорної лави, які потягнулися до мене, наче десятки рук.

Я вже приготувалася захищатися, але цього разу вони не напали.

Лава зупинилася біля самого краю кола, здригнулася й опустилася на камінь, ніби щось усередині печатки не дозволяло їй переступити межу.

Першому це категорично не сподобалося.

— Вийди звідти.

Його голос ударив по свідомості знайомим важким тиском, але чокер на шиї відразу відгукнувся холодом, блокуючи примус. Я лише трохи скривилася, відчувши, як сила Каеля обвила думки щільним захистом.

— Дивно чути це від тебе, — я повільно повернулася до Першого. — Ти стільки часу намагався затягнути мене сюди, а тепер раптом передумав.

— Ти не розумієш, чого торкаєшся.

— Нарешті ми в чомусь погоджуємося.

Я справді не розуміла.

Але вперше це мене не зупиняло.

Печатка під ногами більше не здавалася чужою. Я відчувала її не символами чи окремими потоками магії, а цілісною системою, що розходилася від епіцентру в усі боки, пронизуючи Безкрай і тягнучись далі, до міст. Там, далеко за чорним попелом, світилися куполи, а під ними жили тисячі людей, які навіть не підозрювали, що за кілька хвилин їхній світ або зміниться назавжди, або остаточно перестане існувати.

Ця думка мала б налякати.

Натомість я відчула дивний спокій.

Можливо, страх просто закінчився. За останні дні його було стільки, що організм вирішив припинити витрачати на нього сили.

А можливо, я нарешті опинилася там, де мала бути.

Багряні символи під ногами почали загорятися один за одним, складаючись у вже знайомі лінії. Ті самі крила, які я помітила ще на підході до кратера, тепер ставали чіткішими, й тільки стоячи в самому центрі, я зрозуміла масштаб малюнка.

Величезний вогняний птах займав майже весь кратер.

Мене охопило дивне відчуття, ніби я стояла всередині власної картини. Тільки цього разу полотно розтягнулося на весь кратер.

І птахом на ньому була я.

Вогонь під шкірою відгукнувся на думку настільки сильно, що мені довелося затамувати подих. Полум’я піднялося від ніг до грудей, ковзнуло по руках і вирвалося назовні, але замість звичного хаосу тонкими потоками пішло по лініях печатки.

Загорівся центр, слідом — тіло птаха, а за кілька секунд вогонь рвонув по величезних крилах до самих країв кратера.

Навіть Каель на мить завмер.

— Айро.

Я почула попередження в його голосі, але вже не могла зупинитися. Та й не хотіла. Печатка не тягнула з мене силу насильно — навпаки, вона наче відкривалася переді мною, дозволяючи побачити те, що весь цей час залишалося прихованим.

Мій вогонь ніколи не був створений лише для руйнування.

Я розкинула руки, майже не усвідомлюючи власного руху, й сила вдарила знизу.

Земля зникла з-під ніг.

Спочатку я піднялася лише на кілька сантиметрів і машинально спробувала знайти опору, але тіло продовжувало ставати легшим. Потоки червоного полум’я обвили мене, підхопили волосся, і вже за мить я повільно піднімалася над другим колом.

Кайрос унизу щось вигукнув, однак його голос загубився в гуркоті печатки.

Кратер розкривався під ногами дедалі ширше, і тепер я нарешті бачила весь малюнок повністю.

Це був мій Фенікс.

Той самий нахил голови, ті самі вигини крил і довгі язики полум’я, які я роками виводила на стінах різних міст, майже не замислюючись над формою. Виходило, моя рука знала правду задовго до того, як до неї нарешті дісталася голова.

Я малювала власну долю десятки разів, а зрозуміла це приблизно за хвилину до кінця світу.

Вогонь навколо почав змінювати колір. Червоний став густішим, у ньому проступило золото, яке швидко розтікалося по полум’ю, піднімалося по руках і плечах, впліталося у волосся. Руді пасма не зникли, лише по їхніх краях побігли золоті й білі іскри, наче саме світло оселилося всередині кожної волосини.

А потім за спиною різко потягнуло.

Я озирнулася і на кілька секунд забула про Першого, Розлом і навіть про те, що взагалі висіла над величезним кратером без жодної опори.

За моєю спиною розгорталися крила.

Спочатку вони скидалися на два потоки світла, які виривалися з плечей, але полум’я швидко набувало форми. У ньому проступали довгі золоті лінії, складалися одне на одне, перетворюючись на пір’я, й незабаром крила стали настільки величезними, що в їхньому сяйві губилася половина кратера.

Найдивніше — я їх відчувала.