Розділ 31.1

До епіцентру ми дісталися менше ніж за годину, принаймні саме це показував годинник на панелі, хоча мені здавалося, що минула ціла ніч. Чим глибше джаггер заходив у Безкрай, тим гірше поводилася техніка: світло кілька разів гасло, фільтри надривно гуділи, а чорна лава все частіше проступала в тріщинах просто під колесами, ніби невидимими жилами тягнулася за нами крізь мертву землю.

Потім дорога різко пішла вниз, машина сіпнулася й почала скидати швидкість.

— Далі не проїдемо, — хрипко повідомив водій.

Я подалася вперед, намагаючись роздивитися щось крізь укріплене скло, і на кілька секунд просто забула, як дихати.

Перед нами лежав кратер.

Він був настільки величезним, що протилежний край губився в чорному попелі, а земля рваними уступами спадала донизу, туди, де повільно ворушилася лава. Саме ворушилася, бо звичайним потоком це назвати було важко. Вона підіймалася важкими хвилями, заповзала в тріщини й знову стікала назад, наче дихала разом із усім Безкраєм.

Над кратером не було навіть того сірого неба, яке супроводжувало мене все життя. Простір тут розходився довгими чорними тріщинами, за якими клубочилася інша темрява — глибша, густіша, чужа нашому світові.

Я мимоволі притиснула долоню до чокера.

— Там інший світ?

Мати сіла ближче до вікна й теж підняла голову.

— Його межа. Печатка досі не дає світам з’єднатися повністю.

— Поки що, — додала я, бо після всього почутого оптимізму в мене залишилося приблизно стільки ж, скільки живої трави в Безкраї.

Джаггер смикнуло востаннє, двигун захлинувся й стих. Чоловік попереду кілька разів спробував його перезапустити, але марно. Машина наче сама відмовлялася наближатися до кратера.

— Далі пішки, — сказала мати.

Звісно. Було б занадто зручно під’їхати просто до місця, де двадцять років тому ледь не закінчився наш світ.

Я ще раз торкнулася обсидіану. Темрява Каеля залишалася всередині, тепер приглушена відстанню й чужою магією, але я відчувала її постійно — неспокійну, злу й таку знайому, що хотілося вчепитися в неї обома руками й нарешті покликати його.

Та вже запізно. Я сама вибралася з його захисту й залізла в джаггер Першого. Робити тепер вигляд, що мені терміново потрібен порятунок, було б навіть для мене занадто нахабно.

Мати відчинила двері, й усередину відразу вдарив гарячий вітер із запахом металу, попелу та чорної лави. Захисний контур машини спалахнув, створюючи навколо нас тонку оболонку чистого повітря, але навіть крізь неї Безкрай буквально тиснув на шкіру.

Я ступила на землю — і світ під ногами здригнувся.

Цього разу не образно.

Десь у глибині кратера загуркотіла лава, а високі кам’яні стовпи, які я спочатку прийняла за залишки старих споруд, один за одним спалахнули багряними символами. Їх було десятки, можливо, сотні, й кожен відгукнувся на мою появу так, ніби печатка справді чекала саме цього моменту.

Вогонь піднявся в мені різкою хвилею та вихопився на кінчики пальців.

Мати миттєво схопила мене за зап’ястя.

— Не випускай силу.

— Я нічого не випускаю.

Саме це й лякало найбільше. Я опустила погляд і тільки тепер помітила тонкі лінії під шаром попелу. Вони тягнулися від стовпів до центру кратера, перехрещувалися, розходилися в боки й знову сходилися, утворюючи величезний незавершений малюнок.

Я зробила кілька кроків, намагаючись охопити його поглядом, і серце раптом боляче стиснулося.

Форма була знайомою. Настільки знайомою, що я сотні разів виводила її пензлем, змішувала для неї найяскравіші фарби, малювала на стінах міст, де за один такий малюнок мене могли кинути до клітки.

Розкриті крила. Тіло, що рвалося вгору. Це був мій Фенікс.

— Велика Прародителько… — прошепотіла я, відчуваючи, як по руках пробігають мурахи.

— Що?

Я не відповіла, бо перед очима один за одним спалахували мої графіті. Меридель, Сомбрія, покинуті будинки й глухі стіни, на яких я роками залишала одного й того самого птаха, переконуючи себе, що це лише символ свободи та впертості.

А якщо я ніколи не придумувала його сама?

Десь усередині мене цей малюнок жив значно довше за мої спогади.

— Айро, — голос матері став напруженим. — Не заходь за перше коло, поки не з’явиться Перший.

Я повільно перевела на неї погляд.

— Досить дивно чути це від жінки, яка привезла мене сюди саме до нього.

— Я привела тебе до печатки.

— Різниця стає дедалі менш переконливою.

Вона хотіла щось відповісти, але позаду нас пролунав різкий тріск, від якого навіть охоронці біля джаггера сахнулися.

Розірвалося саме повітря. Чорна щілина розкрилася просто над дорогою, і крізь неї на коротку мить я побачила розбитий мармур, уламки темного столу та залишки знайомої багряної печатки. А потім із розриву ступив Перший. На його одязі залишився кам’яний пил, а по щоці тягнулася тонка смуга крові.