Розділ 31.2

На обличчі матері промайнула слабка, майже невчасна усмішка.

— Ні. Він досить чесний у своїй жорстокості.

— Це одна з його найпривабливіших рис.

Джаггер різко хитнуло. Десь попереду відчинилися важкі ворота, і тунель змінився похилим підйомом. За укріпленим склом з’явилося тьмяне нічне світло.

Ми покинули Сомбрію.

За останньою лінією захисного купола світ закінчився. Безкрай розгорнувся перед нами нескінченною сірою рівниною, над якою клубочився чорний попіл. Потужні фільтри заглушували зовнішній шум, але навіть крізь металевий корпус я відчувала, як мертва земля дряпається об машину.

Джаггер ішов старою дорогою, від якої залишилися лише уламки темного покриття. Обабіч стирчали рештки будівель, схожі на обвуглені кістки. Подекуди крізь ґрунт проступали чорні тріщини, і всередині них повільно рухалася лава.

Вона мала застигнути багато років тому. Але не застигла.

З кожним кілометром я відчувала її дедалі сильніше. Не жар — щось інше. Глухий пульс під землею, наче в глибині Безкраю билося величезне хворе серце.

Я притиснула долоню до скла.

— Воно наче живе.

Мати поглянула на мене.

— Що?

— Безкрай. У мене відчуття, що він не мертвий.

— Не вигадуй. Тут немає нічого живого.

— Я не про рослини чи людей.

З-під моєї долоні по склу розійшлося легке тепло. Далеко попереду чорна тріщина спалахнула багрянцем, наче земля відповіла.

Мати зблідла.

— Боже, печатка вже відчуває тебе.

Я забрала руку зі скла.

— Що? Ти ж казала, що вона слабшає. Прийшов час нарешті розказати, як саме мій батько її створив.

Мати довго мовчала. За її спиною повільно пропливали мертві будинки, попелясті пагорби й покручені металеві конструкції.

— Коли стався Розлом, — почала вона, — межа між світами розірвалася не в одному місці. Епіцентр був найбільшим проривом, але від нього розходилися сотні менших тріщин. Маги закривали їх власною силою, та щоразу з іншого боку приходило щось сильніше.

— Демони.

— Так. Вони не мали тіл у нашому світі, тому шукали тих, хто міг їх витримати. Більшість магів помирала одразу. Дехто втрачав себе за кілька годин. Твій батько зрозумів, що закрити епіцентр можна лише з обох боків.

— Тому він впустив Першого?

— Він впустив демона, якого ми тоді ще не називали Першим. Твій батько мав утримати його всередині, поки я й інші маги замикали людську частину печатки.

— Але ви не встигли.

— Демон виявився сильнішим. Він дістався до свідомості твого батька раніше, ніж ми завершили останній контур. Печатка схлопнулася, відділивши світи, але залишила два ключі. Тіло твого батька і ти. Але ти була немовлям, Айро. Твоя сила ще спала, а використати тебе означало майже напевно вбити.

— Тому ми почали переховуватися, а демони будувати новий світ. 

— Так.

— Але ти покинула мене! 

— Підлеглі Першого шукали нас і майже вийшли на наш слід. Ти була достатньо доросла, щоб вижити без мене, тому я мала повернутися до твого батька. 

Я повільно повернула до неї голову.

— Достатньо доросла, щоб вижити без тебе?

— Не перекручуй мої слова.

— А як іще їх можна зрозуміти? Ти вирішила, що я вже не помру одна, і спокійно повернулася до чоловіка, якого на той момент майже не залишилося.

Мати здригнулася.

— Я повернулася не лише через нього. Перший уже знав, що в твого батька була дитина. Поки я залишалася поруч із тобою, він міг знайти нас обох. Тому я стерла наші сліди, залишила тобі гроші, документи й усі правила, які мали зберегти тобі життя, а потім повернулася до палацу й переконала його, що ти загинула.

— І він повірив?

— Я зробила все, щоб повірив і залишилася з ним на ці роки.

— Але вже не заради мене. 

У грудях знову піднялася знайома гіркота. Можливо, спочатку вона справді повернулася заради мене. Можливо, стерла сліди й відвела небезпеку, поки я вчилася виживати сама. Але потім відчула примару чоловіка всередині демона й дозволила цій надії стати важливішою за доньку.

— Ти могла повернутися до мене, коли він припинив пошуки.

—  Щоб знову сколихнути його підозри і привести його за собою. 

Її чесність почала мене дратувати. Бо в її свідомості вона чинила вірна. 

Я відвернулася до вікна. Хотілося кричати, звинувачувати її в кожній ночі, проведеній у чужих містах, у кожному погляді через плече, у кожній дурній надії, що наступний слід нарешті приведе мене до матері.

Та ми вже мчали крізь Безкрай до місця, де один неправильний крок міг знищити весь світ. З’ясовувати, хто з нас завдав іншій більше болю, було трохи запізно.