Розділ 29.3

— Вибір між чим? Дати йому завершити печатку чи зламати її?

— Між тим, щоб він привів тебе туди в кайданах після того, як зламає Каеля, і тим, щоб ти прийшла сама, зберігши сили.

Ім’я Каеля стало ударом точно в місце, яке я намагалася не показувати навіть собі. Звісно, це вона помітила.

— Він не відступить, — сказала вона тихо. — Ти це знаєш. Твій затьмарений постраждає. Щоб він не казав, але він поступається в силі Першому.

Я думала про це. І знала, що Каель Дарн нізащо не віддасть мене. Він не той, хто стане домовлятися. Та й взагалі, він поставить мене вище за цей світ, і саме це було найстрашніше, бо частина мене хотіла радіти такій божевільній відданості, а інша частина вже бачила, як через неї гинуть міста.

— Він уб’є тебе, якщо дізнається, що ти прийшла, — сказала я.

— Можливо, — погодилась вона, але її це наче не лякало.

— І ти все одно тут?

Мати вперше за весь час ледь помітно всміхнулася, але ця усмішка була мертвою.

— Я надто довго боялася не тих речей.

Це було майже схоже на правду, та я не дуже вірила її словам. 

Я відійшла від вікна на крок, намагаючись думати, але думки розсипалися. Каель наказав кликати його. Каель не дозволив би мені піти, навпаки замкнув би мене в цій кімнаті, якщо знадобиться, і назвав би це порятунком, а може, мав би рацію.

Але якщо Перший справді збирався розхитати куполи, якщо Безкрай уже прокидався, якщо моя сила була не просто причиною всього цього, а ключем до того, щоб або зупинити катастрофу, або зробити її остаточною…

Я не могла просто сидіти й чекати, поки чоловіки вирішать, кому належить моє полум’я.

— Якщо я піду, — повільно сказала я, — ти не приведеш мене прямо в руки Першого без пояснень.

Мати завмерла.

— Айро…

— Ні. Я не та дурна дівчинка, яка малювала феніксів на стінах і вірила, що знайде тебе, якщо буде достатньо впертою. Я піду тільки якщо ти дорогою розкажеш мені все. Про батька та його печатку. Про те, що саме Перший хоче зробити біля епіцентру Зламу. І якщо бодай раз я відчую, що ти брешеш, я спалю цей твій старий хід фавориток разом із усіма його таємницями.

Мати дивилася на мене довго, так уважно, ніби вперше бачила не доньку, яку колись ховала під темними перуками, а жінку, що виросла в попелі й навчилася робити з нього фарби.

— Ти так схожа на нього, — прошепотіла вона.

— Я схожа на себе, — відрізала я.

І тільки після цих слів відчинила вікно ширше.

Чокер на моїй шиї спалахнув різким жаром, темрява Каеля вдарила тривогою так сильно, що я на мить задихнулася. Наче попередження, наказ, майже його голос у моїй крові: не смій.

Я завмерла на порозі, стримуючи бажання покликати його.

Але раптом я зрозуміла, що не дозволю нікому зробити цей вибір замість мене.

Навіть йому.

— Пробач, — прошепотіла я так тихо, що ці слова могли належати і Каелю, і самій собі.

Потім перекинула ногу через підвіконня, прийняла простягнуту руку матері й вийшла з кімнати, де на мольберті залишився недомальований портрет чоловіка, який точно спалить половину світу, коли зрозуміє, що я пішла.