Розділ 29.1

Кілька хвилин я стояла посеред кімнати, прислухаючись до кроків Каеля, що поступово стихали в коридорі, а потім — до руху варти й приглушених наказів за дверима. Внутрішнє крило швидко перетворювалося на неприступну фортецю. У стінах прокидалися захисні контури, повітря ставало щільнішим, а світло ламп тьмяніло, ніби темрява Каеля не пішла разом із ним, а залишилася тут сторожити мене.

Я мала б почуватися в безпеці, проте тривога лише сильніше розросталася під шкірою, наче мій вогонь теж не вірив, що цей раптовий виклик був випадковим.

Тому щоб відволіктися, я вирішила повернулася до полотна. З напівтемряви на мене дивився портрет Каеля, і тепер, коли його самого не було поруч, я раптом помітила те, чого не бачила раніше. На його обличчі я зобразила не лише владу й небезпеку, а ще й втому — давню, глибоку, заховану так далеко, що він сам ніколи б її не визнав. А в темних очах залишила ледь помітний відблиск мого полум’я, який сьогодні вперше побачила насправді.

Я провела пальцем по краю полотна.

— Що ж ти зі мною зробив, Каелю Дарне? — тихо прошепотіла я.

Хоча правда була набагато страшнішою.

Він не зробив зі мною нічого, чого я сама не дозволила.

Минуло не більше півгодини, але час у цій кімнаті тягнувся повільно, наче недосохла фарба. Я намагалася працювати, проте пензель уперто не слухався. Мазки виходили неправильними, лінії здавалися зайвими, а думки раз у раз поверталися до Першого, тріщин у куполах і чорного попелу, який проник туди, де люди мали бути захищені від Безкраю.

Я саме витирала пензель об ганчірку, коли чокер на моїй шиї ледь помітно потеплів. Не обпік і не стиснув горло, лише попередив, що поруч змінилося щось, чого я ще не могла відчути.

Я завмерла.

За дверима панувала тиша. Охорона залишалася на місці — жодного шуму, крику чи ознаки боротьби, але напруження вже повзло вздовж хребта, змушуючи сильніше стиснути пензель.

А потім із боку балкона пролунав тихий стукіт у скло.

Серце так різко вдарилося об ребра, що пензель ледь не вислизнув із пальців. Я повільно повернула голову на звук. За високим вікном, на вузькому виступі, стояла моя мати.

Я кліпнула, не вірячи очам.. Вона справді була там — у темному плащі, бліда й напружена. У її погляді палав живий і гострий страх, від якого мені стало боляче ще до того, як я зробила перший крок до вікна.

Чокер знову потеплів. Я мала б покликати Каеля.

І чудово це знала.

Він наказав мені не думати, не аналізувати й не перевіряти, чи не здалося. а відразу кликати його чи хоча б охорону.

Але за склом стояла жінка, яку я шукала стільки років, що її відсутність встигла стати частиною мене. Через неї я малювала феніксів на стінах мертвих міст, тікала від каранів, порушувала всі її правила й усе одно вірила, що одного дня знайду її живою.

Тепер вона дивилася на мене так, ніби часу майже не залишилося. Я підійшла ближче, але вікна не відчинила.

— Як ти сюди потрапила? — запитала крізь скло.

Мати притиснула долоню до прозорої поверхні. На одному з пальців тремтіла тонка смужка крові — чи то вона десь поранилася, чи зробила це навмисно.

— Через старі ходи фавориток. Про них не знає навіть Каель.

— Зате знає Перший?

Вона здригнулася, ніби я вдарила її.

— Айро, вислухай мене. У нас дуже мало часу.

— Дивно, але всі погані новини починаються саме з цієї фрази.

Вона важно видихнула.

— Я не прийшла сваритися.

— А я не впевнена, що вмію з тобою інакше.

На її обличчі промайнув біль, і я зненавиділа себе за те, що помітила його. Було б простіше, якби вона справді виявилася холодною зрадницею, яка обрала владу замість доньки. Тоді не довелося б боротися з тією дурною, дитячою частиною себе, яка навіть зараз хотіла відчинити вікно й запитати, чому вона не повернулася.

Чому залишила мене саму.

Чому змусила шукати її у світі, де кожен слід міг привести мене до смерті.

— Навіть якщо ти не відчиниш, я все одно скажу, — тихо промовила мати. — Але мені потрібно, щоб ти дивилася мені в очі, коли почуєш правду.

Я гірко всміхнулася.

— Останнім часом правда чомусь вимагає від мене забагато витримки й зовсім не питає згоди.

Попри це, я підняла руку до рами. Чокер на моїй шиї одразу став гарячішим. Я завмерла, стискаючи пальці на засуві. Темрява Каеля відгукнулася навколо горла, не душачи, лише нагадуючи: він залишив мені цей захист не для того, щоб я відчиняла вікна жінкам, які з’являються на балконі посеред термінового засідання Тріади.

Розумна Айра покликала б його.

Наївна Айра відчинила б одразу.

Але я давно перестала бути лише однією з них.

— Ти не зайдеш, — сказала я, не зводячи з матері очей. — Я відчиню рівно настільки, щоб чути тебе. Один неправильний рух — і я кличу Каеля.