Розділ 28.2

Безкрай завжди лежав за межами куполів, нагадуючи, що після Зламу світ не вижив по-справжньому, а лише навчився повільно не вмирати. Я двічі перетинала його в джаггері й досі пам’ятала нескінченну сіру пустку за склом, мертвий ґрунт і липкий попіл, що забивався в кожну щілину. Там завжди здавалося, ніби сама земля не просто отруєна, а люто ображена на нас за те, що ми з нею зробили.

— Це правда? — тихо запитала я.

— Найімовірніше. — Каель нарешті підняв на мене очі. — Але річ не в цьому.

— А в чому?

— У тому, чому Перший вирішив обговорювати загрозу Безкраю саме зараз. І чому скликав повний склад Тріади.

Його тон мені зовсім не сподобався.

— Думаєш, це пастка?

Каель недбало кинув конверт на стіл, ніби той не міг стати іскрою для нової війни між наймогутнішими істотами Колосу.

— Пасткою це було б лише в тому разі, якби я міг не піти.

Я повільно вдихнула, намагаючись не показати занепокоєння.

— А якщо відмовишся?

— Тоді Перший отримає ідеальний привід заявити, що Другий ігнорує загрозу світу заради своєї нової іграшки.

Я скривилася.

— Ненавиджу бути пішаком у ваших політичних іграх.

— Звикай, — сухо відрізав Каель. — Ти надто цінна, щоб тебе не намагалися використати.

— Дякую. Дуже підбадьорює.

Він опинився поруч так швидко, що я не встигла відступити. Та й, якщо чесно, не хотіла. Його долоні лягли мені на плечі, а великі пальці ковзнули до шиї. Лише тоді я зрозуміла, що дивиться він не на мене, а на обсидіановий чокер.

Колись цей камінь здавався мені символом абсолютного приниження, красивим нашийником, який таврував мене як власність Затьмареного. Тепер усе стало складніше. Я не перестала ненавидіти його, але вже добре знала, скільки разів саме цей чокер захищав мій розум від чужого втручання.

Каель торкнувся чорного каменя, і той одразу відгукнувся теплим, ледь відчутним пульсом його магії.

— Не знімай, — жорстко наказав він.

— Я не збираюся блукати палацом без захисту. Можеш бути спокійним.

Його погляд піднявся до мого обличчя.

— Коли справа стосується тебе, я ніколи не буваю спокійним.

Слова прозвучали різко, майже роздратовано, але саме тому я повірила кожному з них. Каель не вмів говорити ніжно й не розкидався порожніми обіцянками. Він просто кидав одну фразу, яка врізалася під шкіру глибше за будь-яке зізнання.

Я першою відвела погляд.

Його пальці ковзнули по чокеру, і темрява тонкими нитками влилася в чорний камінь. Шкіру обдало холодом, а під підборіддям з’явилося легке поколювання, ніби невидимі голки стягували простір довкола мене щільніше. Хотілося відсахнутися, та я змусила себе стояти рівно.

— Що ти робиш?

— Посилюю захист.

— Звучить так, ніби ти лагодиш паркан.

— Якби паркан мав звичку сперечатися, руйнувати чужі плани й притягувати демонів, я б і до нього ставився уважніше.

Я пирхнула, хоча сміх вийшов трохи натягнутим. Чокер став важчим, а сила Каеля огорнула мою свідомість темним кільцем. Раніше ця магія здавалася мені кайданами, тепер же більше нагадувала міцну стіну між мною і небезпекою, що чекала за дверима.

— Каелю, — тихо покликала я, коли він торкнувся моїх скронь і змусив підняти голову. — Якщо це пастка, може, мені краще піти з тобою?

Він подивився на мене так, ніби я запропонувала добровільно стрибнути в чорну лаву.

— Ні.

— Ти навіть не подумав.

— Я подумав швидше, ніж ти встигла озвучити цю дурницю.

— Я не безпорадна.

— Саме тому ти залишишся тут, — його голос став нижчим і твердішим. — Якщо Перший хоче змусити мене обирати між Тріадою і тобою, я не полегшуватиму йому завдання, приводячи вас обох в одне місце.

Я хотіла заперечити, нагадати, що не належу йому й сама вирішую, де мені бути, але слова так і не зірвалися з язика. Цього разу Каель замикав мене не через свою одержимість контролем, а тому, що прораховував ризики. І в кожному з них я була не просто його слабким місцем, а єдиною точкою, ударивши по якій, Перший міг зруйнувати все.

І раптово мені стало страшно. Каель відступив до дверей і різко кинув варті за порогом:

— Подвоїти охорону у внутрішньому крилі. Ніхто не наближається до цих дверей ближче ніж на десять кроків. Дзеркала, комунікатори й усі приховані проходи заблокувати до мого повернення. Будь-який ментальний вплив на персонал вважати нападом на мене особисто.

— Так, господарю, — миттєво пролунало у відповідь.

Вартовий відповів так швидко, ніби навіть секунда зволікання могла коштувати йому голови.

Каель зачинив двері й повернувся до мене. Я вже майже чула наступні накази: сидіти тихо, не лізти в неприємності й не довіряти нікому. Вони буквально застигли в його очах. Але замість цього він мовчки взяв мене за підборіддя й поцілував.