Розділ 27.3

Я повільно підняла на нього очі, намагаючись осягнути те, що він щойно вимовив. Слова Каеля зачепили мене, бо якщо він справді бачив кольори, якщо його демон більше не пожирав світло, то це означало, що моя сила зробила з ним те, чого не вмів робити ніхто в цьому світі.

Вона не просто обпекла пітьму, а змінила її.

Я повільно повернула голову, намагаючись поглянути на нього через плече, але Каель тримав мене так міцно, що вирватися було неможливо. 

— Ти справді бачиш? — тихо запитала я, і голос прозвучав дивно, майже обережно, ніби я боялася злякати це диво.

Каель трохи відсторонився, але не відпустив, лише розвернув мене до себе так, щоб між нами залишилося зовсім мало простору, а його темні очі опинилися навпроти моїх. Раніше в них завжди жила бездонна й голодна ніч. Зараз звичайно вона не зникла, ні, Каель не став світлим, не перетворився на героя з дитячих казок, яких у нашому світі давно вже ніхто не розповідав, але в його темряві з’явилося щось інше.

Якийсь відблиск. Тонкий, майже невловимий, схожий на першу іскру під попелом.

— Бачу, — відповів він, і в цьому одному слові було стільки стриманої напруги, що я зрозуміла: йому самому страшно визнавати це не менше, ніж мені чути. — Не так, як ти. Можливо, не так яскраво. Але достатньо, щоб зрозуміти, що світ не завжди був мертвим.

У грудях защемило так боляче, що я мимоволі опустила погляд. Каель Дарн, один із тих, хто тримав Колос у руках, щойно сказав, що світ не завжди був мертвим, і це прозвучало не як сухий факт, а як втрата, яку він раптом відчув на власній шкірі.

Я повільно ковтнула.

— І ти не хочеш їх випити? — спитала, хоча сама почула, як нерозумно це звучить.

Кутик його губ сіпнувся.

— Я багато чого хочу зробити з тим, що належить тобі, пташко, але сьогодні твоя картина у відносній безпеці.

— У відносній? — миттєво насторожилася я.

— Я не святий. Не вимагай від мене подвигів.

Я фиркнула б, якби не відчувала, що під жартом ховається щось зовсім інше. Каель обережно випустив моє зап’ястя, проте не відійшов, а лише простягнув руку до полотна вже повільніше, без тієї хижої впевненості, через яку я щойно мало не оголосила йому війну за замах на мою роботу.

Цього разу я не зупинила його. Хоча дуже хотіла.

Пальці Каеля торкнулися краю полотна, ковзнули по ще не до кінця висохлому мазку, де темрява на його обличчі переходила в відблиск мого вогню. Я напружилася всім тілом, чекаючи знайомого болю, того страшного, порожнього ривка всередині, який відчувала щоразу, коли він висмоктував магію з моїх робіт. Мені здавалося, що ось зараз фарби зблякнуть, полотно скрикне беззвучно, а я знову відчую, як маленьку частинку мене виривають і ковтають без дозволу.

Але нічого не сталося.

Вірніше, сталося зовсім не те, чого я боялася. Темна фарба під його пальцями не посіріла. Вона ніби стала глибшою, густішою, живішою, наче в ній відкрився другий шар, якого раніше не було навіть у моєму задумі. Вогняний відблиск поруч не згас, не відступив і не почав тремтіти під натиском чужої сили, а м’яко розгорівся, сплітаючись із цією темрявою так природно, що в мене перехопило подих.

Це було неправильно. І водночас так красиво, що очі защипало.

Каель теж завмер. Його рука залишалася на полотні, погляд потемнів, але тепер у цій темряві не було голоду. Він дивився на фарби так, ніби вперше бачив не здобич, а щось, до чого можна торкатися.

— Каелю… — прошепотіла я.

Він не відповів одразу. Лише повільно провів великим пальцем по межі між чорним і золотим, і мені раптом здалося, що цей дотик відгукнувся не лише в полотні, а й десь глибоко в мені, там, де мій вогонь досі пам’ятав його темряву після нашої ночі.

— Воно не бореться, — нарешті промовив він дуже тихо.

— Що?

— Твоє полум’я, — Каель повільно забрав руку, але погляд від картини не відвів. — Раніше воно зачіпало мого демона, змушувало його тягнутися, поглинати, гасити, поки не залишиться нічого зайвого. А тепер воно не бореться. Воно… вплітається.

Я стояла поруч і дивилася на власну роботу, яку ще кілька хвилин тому вважала просто портретом чоловіка, якого покохала. 

Тепер це полотно більше не здавалося мені лише картиною. Воно стало доказом. Відбитком того, що відбулося між нами глибше, ніж фізичний потяг і бажання.

— Тобто я… — я замовкла, бо договорити було страшно.

Каель нарешті повернув голову до мене.

— Ти змінила мене, мейси.

Моє серце боляче стиснулося, а потім вдарилося об ребра. У цих словах не було захоплення. Скоріше вони прозвучали як вирок, і саме тому стали правдою.

Я змінила Каеля Дарна. Другого з Правлячої Коаліції. Затьмареного, який міг одним наказом змусити людей падати на коліна, чоловіка, чия темрява пожирала магію, кольори й чужу волю, істоту, яка мала бути незмінною і мертвою для всього живого.

Але тепер він бачив мої кольори.

— Це добре? — запитала я, хоча відповідь, здається, вже знала.