Розділ 25.2

Я слухняно кивнула.

Важкі металеві двері зі скреготом відчинилися, пропускаючи всередину трьох наймогутніших істот цього світу, і з гуркотом зачинилися, відрізаючи їх від нас. Карани, що охороняли вхід, залишилися зовні, але їхні пози ясно давали зрозуміти: вони тут не для нашого захисту, а для того, щоб ми не намагалися піти.

Ми залишилися в оранжереї вдвох. Я затамувала подих, бо саме на цей ідеальний момент і розраховувала. Моя мати не зрушила з місця. Вона стояла спиною до мене, розглядаючи якусь химерну, напівмертву квітку. Її постать була розслабленою, плечі опущені — вона майстерно грала роль нудьгуючої світської левиці.

Я зробила крок уперед. Мої підбори дзвінко вдарили по мармуру.

Вона навіть не обернулася.

— Хіба ти не отримала моє послання? — її голос пролунав тихо, але в ньому бриніла така концентрована, холодна лють, що я мимоволі зупинилася.

Вона повільно повернулася до мене. У її очах не було ні сліз, ні відчаю, ні тієї материнської любові, яку я пам’ятала з дитинства. Переді мною стояла жінка, чия душа давно перетворилася на сталь. Вона дивилася на мене з жорстким, пронизливим осудом.

— Дурне, вперте дівчисько, — кинула вона, і її голос був наче удар хлиста. — Чому ти досі тут? Я наказала тобі тікати.

— Отримала, — я змусила себе витримати її погляд. Усередині мене все стискалося від болю, але я не дозволила собі показати слабкість. Вогонь у моїх жилах повільно прокидався, реагуючи на мій гнів. — Я отримала твій ґудзик. Але я більше не та маленька дівчинка, яка ховається в підвалах за твоїм наказом. І я нікуди не побіжу.

Вона презирливо скривилася. Це не була гра на публіку — карани стояли занадто далеко, щоб почути нашу розмову крізь шум вентиляційної системи оранжереї. Її зневага була справжньою.

— Ти взагалі не розумієш, у яку гру влізла, чи не так? — вона зробила повільний, хижий крок у мій бік. — Ти граєшся з Другим, думаючи, що мітка на твоїй шиї робить тебе недоторканною? Ти думаєш, він твій щит? Він розірве тебе на шматки, щойно йому стане нудно, або щойно твоя магія виснажиться. Ти для нього — батарейка. Тимчасова розвага.

— Це не має значення! — різко відповіла я, роблячи крок їй назустріч. Дистанція між нами скоротилася. Я відчувала запах її парфумів — холодний, різкий аромат, який не мав нічого спільного з тим теплим запахом трав, що я пам’ятала. — У мене ж є сила. Та сама сила, якої всі вони так жадають і яку ти вимагала приховувати. Мамо... давай втечемо разом.

Я майже зірвалася на благання, сподіваючись побачити в її очах хоч проблиск того минулого життя.

— Ми зможемо сховатися! Якщо ми об'єднаємося, якщо я використаю вплив Другого... тобі більше не доведеться бути поруч із цим монстром. Ми зникнемо, як тоді. Я зможу нас захистити!

Вона завмерла. Мої слова повисли в теплому, вологому повітрі оранжереї. Кілька секунд вона дивилася на мене з таким виразом, ніби я розмовляла іноземною мовою. А потім вона засміялася.

Її сміх був тихий, рівний, абсолютно безрадісний звук, від якого моє серце впало кудись у район шлунка.

— Втекти? — вона ледь помітно похитала головою, дивлячись на мене з крижаною поблажливістю, наче на розумово відсталу. — Використати ресурси Другого? Айро, твоя наївність просто вражає. Ти справді думаєш, що від Першого можна сховатися за спиною його такого ж як він?