Розділ 23.2

Я майже не чула їхньої розмови. Увесь світ навколо змазався, перетворюючись на попелясту декорацію, і лише одна постать залишалася чіткою. Жінка за спиною Першого стояла нерухомо, наче висічена з чорного граніту. Тінь від капюшона приховувала її обличчя, але я відчувала її погляд на собі — важкий, вивчаючий.

Раптом вона трохи підняла голову, ніби хотіла краще розгледіти «нову забавку» Другого.

У мене перехопило подих. Повітря Безкраю раптом стало занадто густим, занадто гарячим. З-під тіні на мене дивилися очі, які я бачила щоночі у своїх снах. Ті самі очі, що колись світилися ніжністю в напівтемряві нашої маленької квартирки. Тільки зараз у них не було ні краплі тепла. Лише випалена порожнеча і крижана маска байдужості, від якої моє серце, здавалося, просто перестало битися.

«Мамо!» — крикнув мій внутрішній голос, але горло стисло спазмом.

Я бачила її поруч із тим, кого вона завжди називала монстром. Тим, від кого веліла ховатися все життя, чиє ім'я забороняла вимовляти вголос. Але вона не виглядала полонянкою. Вона стояла там з гордо піднятою головою, наче з власної згоди, задоволена своїм статусом і місцем по праву руку від Верховного. 

Я хотіла кинутися до неї, вимагати пояснень, але Фаворитка зробила крок вперед першою. Вона зміряла мене поглядом з голови до ніг — повільно, з неприхованою зневагою, наче я була якимось брудним сміттям, що прилипло до її підборів.

— Перший, — її голос, високий і холодний, прорізав тишу Безкраю, наче лезо. — Навіщо ми витрачаємо час на розмови? Супутниця Другого приваблює зайву увагу порожнечі, бо фонить магією. Їй не місце тут. Від неї лише шум і ніякої реальної користі.

Кожне слово було наче удар під дих. Я похитнулася. Зрада пекла сильніше за будь-який вогонь. Моя мати, жінка, яку я шукала всі ці роки, щойно наче відреклася від мене. Невже не впізнала?

— Як бачиш, Другий, — Перший ледь помітно всміхнувся, явно задоволений реакцією своєї фаворитки. — Твій вибір оцінили не всі.

Незважаючи на образу,  я все одно подалася вперед, ігноруючи все навколо, бо хотіла краще роздивитися рідне обличчя. 

— Айро, — низький, застережливий голос Каеля пролунав прямо над вухом, але я не зреагувала.

Раптом рука Каеля, яка до цього просто тримала мене за плече, різко змістилася. Він владно обхопив мене за талію і смикнув назад, вдавлюючи у свої груди. Його тіло було жорстким, як камінь, а аура навколо нас миттєво поважчала, налившись темною, задушливою силою.

— Досить, — просичав він, і я відчула, як його дихання обпекло мою щоку холодом.

Я спробувала викрутитися, але він стиснув мене ще сильніше. Каель сприйняв мою зацікавленість як особисту образу. Він бачив, як я подалася вперед, як жадібно ловила кожен рух там, біля Першого, і його демонічна сутність миттєво вибухнула ревнощами.

— Каелю, відпусти, ти не розумієш... — видихнула я, намагаючись вирватися, але це лише погіршило ситуацію.

Його пальці вп’ялися в мій бік. Він схилився до мого вуха, ігноруючи присутність Першого, який спостерігав за цією сценою з ледь помітною насмішкою.

— Я не ділюся своїм, Айро, — прошепотів Каель, і в його голосі бриніла справжня, первісна загроза. — Навіть поглядом. Твої очі мають дивитися лише на мене. Якщо я ще раз побачу, як ти так тягнешся до нього або до його свити... я випалю цю цікавість разом із твоєю пам'яттю. Ти належиш Другому. Запам'ятай це раз і назавжди.

Він розвернув мене до себе, перекриваючи своїм широким тілом будь-який огляд. Його очі знову стали суцільними чорними колодязями, в яких тонула будь-яка надія на розуміння.

А за його спиною Перший повільно підняв руку і торкнувся плеча своєї фаворитки. Вона ледь помітно кивнула, і цей жест — спокійний, майже звичний — розбив мене на друзки.

— Ми закінчили, — процідив Каель крізь зуби.

Він буквально потягнув до броньовика. Я не опиралася. Усередині мене залишилася лише порожнеча. Каель заштовхнув мене в салон позашляховика. Двері хряпнули з таким звуком, наче зачинилася кришка труни. Щойно машина рушила, у закритому просторі броньовика почався справжній шторм.