Розділ 23

Керована цим раптовим, болючим інстинктом, я мимоволі сіпнулася, ледь не зробивши крок уперед — туди, до тієї жіночої постаті. Але Каель миттєво перехопив мою руку, жорстко стиснувши зап'ястя.

— Ти кудись зібралася? — його голос пролунав холодно, різко повертаючи мене до реальності. — Не відволікайся. У нас тренування.

— Це тут ти вирішив влаштувати тренування?! — я ледь витиснула слова крізь зціплені зуби, дивлячись на вируючу темряву. — Ти справді божевільний!

Субстанція Безкраю миттєво відчула, що моя увага розсіялася. Вона здибилася, формуючи з диму й попелу подобу гігантського, багаторукого монстра, і з моторошним сичанням кинулася в чергову атаку. Я зойкнула, інстинктивно вчепившись у Каеля обома руками.

— Найкращий урок — це той, де ціна помилки — твоє життя, — відрізав він, навіть не здригнувшись. — Відпусти свій вогонь. Але не давай йому спалахнути зовні. Спрямуй його в мене. Стань моїм джерелом.

Магія, налякана і знервована близькістю порожнечі, хлинула в Каеля гарячим, нестримним потоком. Я відчула, як він ледь помітно здригнувся — не від болю, а від різкого перенасичення силою.

Його аура миттєво змінилася. Телекінетична міць, яка до цього слугувала лише невидимим бар'єром, набула страхітливого об'єму. Вона перетворилася на фізично відчутну хвилю, що мерехтіла біло-золотими іскрами мого полум'я. Каель різко викинув руку вперед.

Удар був такої потужності, що саму реальність, здавалося, перекосило. Хвиля врізалася в чорного монстра, безжально розриваючи субстанцію на шматки і перетворюючи її на абсолютне ніщо.

Безкрай здригнувся. Суцільна стіна порожнечі, яка щойно агресивно кидалася на нас, раптом завмерла. Наштовхнувшись на міць, яку не могла подолати, вона повільно, неохоче поповзла назад, вигинаючись і згортаючись, мов загнаний звір. Чорна маса ховалася за щільною завісою сухого пилу, розчиняючись у глибині розтрісканої пустелі.

Я фізично відчувала її первісний жах перед Другим.

Ще б пак. Я чудово її розуміла, бо й сама його боялася. Цей страх нікуди не зник із моменту нашої першої зустрічі — він просто в'ївся під шкіру, став частиною мене, такою ж важкою і незручною, як цей тактичний костюм чи холодний метал чокера на шиї.

Свист вітру поступово вщухав. Пил повільно осідав на мертвий ґрунт. Стало занадто тихо. Безжиттєво. На цій отруєній землі не мало б бути нікого, крім нас, але я точно знала, що ми не одні.

Каель не відпускав мою руку, хоча атака захлинулася. Його очі все ще світилися залишковим полум'ям мого вогню, а пальці стискали зап'ястя так міцно, що це межувало з болем. Він безпомилково відчував моє тремтіння, але трактував його по-своєму — як підтвердження мого жаху перед стихією або ж перед Верховним.

Ми рушили вперед. Крізь залишки попелястої завіси постаті вималювалися чіткіше. Метрів за сто від нас дійсно стояв Перший. Я не помилилася в тому силуеті. Він щойно провернув абсолютно такий самий трюк, що й Каель: я встигла помітити, як Верховний повільно опускає руку, поглинаючи залишки енергії від жінки за своєю спиною.

Але зараз увага Першого була прикута до нас. Точніше — до мене.

— Ти взяв її з собою в рейд, Другий? — голос Верховного розітнув мертву тишу, наче лезо. — Ризиковано. Безкрай реагував на неї так, ніби знайшов справжню смакоту.

— Тоді мушу визнати, що в нього непоганий смак, — спокійно, з ледь помітною насмішкою відповів Каель.

Я подумки захлинулася обуренням. Що це за дурний, недоречний жарт? Вони обговорювали мене як екзотичну страву в ресторані, поки моє серце скажено гупало об ребра, намагаючись зрозуміти, хто ховається під плащем фаворитки.

Я майже не чула їхньої розмови. Увесь світ навколо змазався, перетворюючись на попелясту декорацію, і лише одна постать залишалася чіткою. Жінка за спиною Першого стояла нерухомо, наче висічена з чорного граніту. Тінь від капюшона приховувала її обличчя, але я відчувала її погляд на собі — важкий, вивчаючий.

Раптом вона трохи підняла голову, ніби хотіла краще розгледіти «нову забавку» Другого.

У мене перехопило подих. Повітря Безкраю раптом стало занадто густим, занадто гарячим. З-під тіні на мене дивилися очі, які я бачила щоночі у своїх снах. Ті самі очі, що колись світилися ніжністю в напівтемряві нашої маленької квартирки. Тільки зараз у них не було ні краплі тепла. Лише випалена порожнеча і крижана маска байдужості, від якої моє серце, здавалося, просто перестало битися.

«Мамо!» — крикнув мій внутрішній голос, але горло стисло спазмом.

Я бачила її поруч із тим, кого вона завжди називала монстром. Тим, від кого веліла ховатися все життя, чиє ім'я забороняла вимовляти вголос. Але вона не виглядала полонянкою. Вона стояла там з гордо піднятою головою, наче з власної згоди, задоволена своїм статусом і місцем по праву руку від Верховного. 

Я хотіла кинутися до неї, вимагати пояснень, але Фаворитка зробила крок вперед першою. Вона зміряла мене поглядом з голови до ніг — повільно, з неприхованою зневагою, наче я була якимось брудним сміттям, що прилипло до її підборів.

— Перший, — її голос, високий і холодний, прорізав тишу Безкраю, наче лезо. — Навіщо ми витрачаємо час на розмови? Супутниця Другого приваблює зайву увагу порожнечі, бо фонить магією. Їй не місце тут. Від неї лише шум і ніякої реальної користі.