Розділ 22.3

Каель стояв біля сходів. Він не сказав ні слова, лише ковзнув по мені чіпким поглядом, затримався на замку чокера, коротко кивнув і рушив уперед.

Ми спустилися на підземний рівень, де на нас чекав масивний позашляховик — матовий, чорний, з посиленим кузовом і решітками на вікнах. Біля нього завмерли кілька каранів у повному екіпіруванні. Побачивши Каеля, вони миттєво опустили голови, навіть не намагаючись дихати зайвий раз.

Щойно ми сіли в салон, броньовані двері глухо хряпнули, відрізаючи нас від світу. Двигун заревів із приглушеною міццю, і машина різко зірвалася з місця.

Дорога до межі міста минула в густій, напруженій тиші. Каель зосереджено перевіряв кріплення прихованої зброї під жилетом і щось швидко гортав на тактичному планшеті. Він більше не дивився на мене. Розвага в спальні закінчилася — зараз переді мною сидів зібраний, холоднокровний керівник, який готувався до зачистки.

Я притулилася лобом до тонованого скла. Ідеальні столичні вулиці за вікном змінилися на сірі бетонні укріплення, а потім з'явилася мерехтлива стіна захисного купола.

Але те, що я побачила за його межами, змусило серце завмерти.

Небо там розкололося. Чорна, немов гнила рана, тріщина пульсувала у височині, випльовуючи на мертвий ґрунт густий туман і жирний попіл. Але найстрашнішим було те, що виливалося з цього розлому.

Це не були монстри, яких можна було б уявити чи описати словами. Ні ікол, ні кігтів, ні навіть чітких силуетів. Це була суцільна, незбагненна чорна маса. Згусток абсолютної порожнечі, схожий на живий смолистий дим, що постійно змінював форму. Вона не йшла — вона розповзалася, накочувалася хвилями, поглинаючи все на своєму шляху: світло, повітря, навіть сам простір. Від одного погляду на неї в горлі з'являвся той самий знайомий гіркий присмак, а легені інстинктивно стискалися, відмовляючись дихати.

Мене миттєво відкинуло в спогади. Джаггер і та сама аномальна чорна субстанція, що гналася за нами, готова проковтнути машину разом із людьми. Але тоді це був лише маленький її шматок. Тут же розгорталося справжнє море вічно голодної темряви.

— Дивись уважно, Айло, — раптом пролунав голос Каеля над самим моїм вухом.

Я навіть не помітила, як він наблизився. Його рука в рукавичці міцно лягла мені на потилицю, змушуючи не відводити погляду від жаху за вікном. Темрява зовні ніби кликала його власного демона — я відчула, як від тіла Каеля повіяло крижаним холодом, а повітря в салоні стало важким, наелектризованим.

— Ось так виглядає Безкрай, коли він голодний, — промовив він рівно, але в цьому спокої вирувало темне, хиже передчуття майбутньої бійні. — Він не має форми, не має розуму. Лише нескінченну потребу поглинати.

Я важко ковтнула, дивлячись, як чорна маса вдаряється об невидимий бар'єр купола, намагаючись прорватися всередину міста.

— І як... як ви з цим б'єтеся? — ледве видавила я, відчуваючи, як тремтять пальці. — Його ж неможливо навіть торкнутися.

— Світло не може зупинити порожнечу, майсі, — Каель злегка нахилив голову, торкаючись своїм носом моєї скроні, і його голос вібрував від сили. — Тільки темрява може розірвати іншу темряву. І сьогодні ми будемо танцювати просто в його пащі.

Автомобіль різко загальмував. Ми прибули до межі.