Розділ 22.1

Я прокинулася від різкого холоду.

Темні шовкові простирадла, які ще кілька годин тому здавалися епіцентром пожежі, тепер були просто зібганою, крижаною тканиною. Та я була в ліжку сама.

Кілька секунд я просто дивилася в стелю, слухаючи мертву тишу величезного маєтку. Тіло все ще нило — не від болю, а від того нестерпного, виснажливого задоволення, в яке він мене занурив. Він дотримав свого слова. Він не перейшов останню межу, не забрав мою невинність, але те, як він мною володів... як змусив розсипатися на іскри під його пальцями, жадібно випиваючи мій вогонь до останньої краплі...

Спогади про ніч вдарили в голову, змусивши щоки спалахнути жаром. Я прикрила очі рукою, подумки ненавидячи себе за те, як легко здалася, як відгукнулася на його темряву. Але найбільше мене лякала його обіцянка: "Не сьогодні, але дуже скоро". Моя воля була розбита, і якась зламана частина моєї душі з жахом, але й із хворим трепетом розуміла, що я не зможу зупинити його, коли цей час настане.

Раптом тишу розірвав різкий звук.

Двері спальні розчахнулися без жодного стуку. Я інстинктивно натягнула ковдру до самого підборіддя, різко сідаючи на ліжку.

На порозі стояв Каель. Але це був не той розслаблений, небезпечно звабливий хижак, який мучив мене своїми пестощами в темряві. Це був Другий. Один із трьох найвпливовіших правителів цього світу, чия влада тримала в залізному кулаці весь закон — той, хто контролював каранів і чий підпис стояв на кожному ордері чи смертному вироку.

Він стояв у своєму незмінному, бездоганному чорному костюмі-трійці з вовняним пальто, недбало накинутим на плечі. Його ідеальне пошиття не просто підкреслювало фігуру; тканина була армована композитами, а під жилетом вгадувався тонкий тактичний шар із кевлару. Його передпліччя захищали матові наручі з тьмяними рунічними символами, що ледь помітно виступали з-під ідеально білих манжетів. Його обличчя було таким же холодним і непроникним, як і цей прихований метал. Від нього віяло не пристрастю, а чистою, концентрованою смертю.

Він зробив кілька впевнених кроків углиб кімнати і кинув на край ліжка згорток тканини.

— Одягайся, — голос пролунав різко, як удар батога. Жодного натяку на вчорашню хрипоту. — У тебе дві хвилини.

Я розгублено подивилася на речі. Це був не шовк і не оксамит. Щільні темні тактичні штани, водолазка і куртка з грубої, стійкої до розривів тканини. Ну дуже практичний одяг.

«Прорив... Безкрай... Тіні...» Ці слова луною відбивалися в моїй голові, поки я розгублено дивилася на грубий тактичний одяг, що лежав на ліжку.

Безкрай - наша мертва земля, просочена отруйними випарами. Коли я перетинала ці землі, бачила цю нескінченну пустку, де життя більше не існувало. І я пам'ятала ту темряву. Ту чорну субстанцію, що гналася за нашим джаггером, перш ніж з'явився Каель. Чутки про монстрів, що пожирають усе живе, виявилися не просто шепотом наляканих людей. Вони були реальними.

— Ти хочеш... вивезти мене туди? — мій голос зірвався на хрип. Я підняла на нього очі, повні щирого нерозуміння і страху. — Каелю, я людина. Повітря Безкраю вб'є мене за кілька годин, якщо ті істоти, про які ти кажеш, не розірвуть мене раніше!

Він навіть не змигнув. Його обличчя залишалося холодною маскою.

— Ти не просто людина, Айло, — жорстко відрізав він. — І ти не задихнешся. Поки ти поруч зі мною, моя аура і цей артефакт, — він стиснув у руці новий чокер, — захистять тебе від випарів. Але мені потрібен твій вогонь.

Я відступила на крок, інстинктивно сильніше притискаючи до себе ковдру. Паніка, яку я відчувала тоді в джаггері, повернулася, сковуючи легені.

— Мій вогонь?! — я невіряче похитала головою. — Я не вмію ним керувати! Вчора на балу я ледь не розірвала твій артефакт просто через емоції. Я ж не твоя підлегла. А ти хочеш, щоб я стала твоєю зброєю проти... проти того жаху?!