Розділ 20.3

— Ні, — похитав головою Каель, відпускаючи мою руку. — Камінь утримав енергію всередині, він прийняв удар на себе. Перший не відчув твого вогню. Але він відчув щось інше. Він відчув порожнечу, яка опирається йому. І це теж зацікавило його.

Каель відвернувся до поручнів балкона, вдивляючись у темряву сірого двору. Його пальці нервово вибивали дріб по холодному каменю.

— Він назвав тебе знайомою, — задумливо промовив демон, ніби складаючи в голові складну головоломку. — Дивно це. Але Перший ніколи не кидає слів на вітер. Якщо він поклав на тебе око, він знайде спосіб перевірити, що саме я ховаю за цим нашийником.

Він різко розвернувся до мене. Його постать на тлі тьмяного світла з зали здавалася величезною і загрозливою.

— Наш план змінюється, Айро. Твої тренування до цього моменту були дитячою грою. Якщо ти не навчишся повністю підпорядковувати цю силу, цей камінь розсиплеться на шматки наступного разу, коли він до тебе наблизиться. А він наблизиться. Затьмарені зациклюються на тому, що починає їх цікавити.

Це я вже зрозуміла і так.

Каель підійшов впритул, його рука знову лягла на мою талію, але цього разу жест був не демонстративним, а жорстко-прагматичним.

— Посміхнися, — наказав він. — Ми повертаємося в залу. Якщо ми втечемо зараз, це покаже йому наш страх. Ми пробудемо там рівно годину, ти вип'єш один келих вина, і весь цей час ти будеш ідеальною, мертвою статуєю. Зрозуміла?

Я ледве помітно кивнула, змушуючи непокірні м'язи обличчя підкоритися. Губи розтягнулися в ідеальній, але абсолютно неживій посмішці. Вона відчувалася як крижана маска, що стягувала шкіру, але цього було достатньо.

Каель різко відхилив важку портьєру, і ми знову зробили крок у світло зали.

Ця єдина година перетворилася на найдовше катування в моєму житті. Час розтягнувся, став в’язким, наче кров. Каель не відходив від мене ні на міліметр, його присутність була моїм єдиним якорем у цьому морі хижаків. Хтось із прислуги з порожніми очима простягнув мені кришталевий келих із чимось темно-червоним. Я робила дрібні, механічні ковтки, але вино на смак здавалося гірким, як попіл.

Я більше не зустрічалася поглядом із Першим. Але мені це було й не потрібно — я відчувала його. Кожною клітинкою тіла, кожним нервом. Його увага лягала на мої плечі невидимим, задушливим тягарем. Він спостерігав. Оцінював. Чекав на найменшу тріщину в моїй броні, на будь-яку реакцію, яка б видала те, що ховалося за пошкодженим обсидіаном на моїй шиї.

Кайрос проходив повз нас двічі. Його губи ворушилися, він кидав якісь уїдливі, провокативні фрази в наш бік, але я виконала наказ ідеально. Я була глухою і сліпою. Мертвою смарагдовою статуєю, чий погляд ковзав крізь натовп, не чіпляючись за жодне обличчя. Каель відповідав йому короткими, холодними репліками, після яких Третій з невдоволеною усмішкою відступав, не отримавши бажаної розваги.

Рівно через шістдесят хвилин, ні секундою більше, пальці Каеля на моїй талії владно стиснулися, скеровуючи мене до виходу.

Ми покидали маєток Рекартона так само велично й неквапливо, як і увійшли. Жодної поспішності. Жодного натяку на втечу. Але щойно важкі двері палацу зачинилися за нашими спинами, відрізаючи густу від магії атмосферу, я ледве стрималася, щоб не побігти до рятівної темряви автомобіля.

Водій безшумно відчинив дверцята. Ми пірнули в салон, і лише коли броньоване скло відокремило нас від решти світу, я дозволила собі видихнути. Мої плечі миттєво опустилися, а пальці тремтячими рухами вчепилися у тканину сукні.

Полегшення не настало.

Машина рушила з місця, ковтаючи кілометри нічного міста. Каель мовчав. Він сидів навпроти, відкинувшись на спинку шкіряного сидіння, і його чорні очі невідривно дивилися на мене. У цьому погляді не було ні втоми, ні задоволення від того, що ми пережили цей вечір.

Там був холодний, безжальний розрахунок. Він уже планував, як саме ламатиме мої бар'єри завтра, щоб навчити мене керувати своєю магією.