Розділ 19.2

Дорога до маєтку Рекартона ор-Кона здавалася мені шляхом на ешафот. Ми їхали в масивному чорному автомобілі, салон якого був відділений від водія звуконепроникним склом. Шкіряні сидіння пахли дорогою оббивкою і холодом, а тоновані вікна приховували нас від зовнішнього світу, створюючи ілюзію повної ізоляції.

Каель сидів навпроти, розслаблений і зосереджений водночас. Він більше не посміхався. Його обличчя перетворилося на ту саму непроникну маску, яку знав увесь світ. Жорстокий, байдужий, могутній Другий.

Я ж нервово смикала край своєї розкішної смарагдової сукні, відчуваючи фантомний біль у пальцях, де мав би бути вогонь. Чокер на шиї відчувався крижаним обручем. Без магії я почувалася сліпою і глухою, замкненою в цій залізній коробці разом із найнебезпечнішою істотою, яку коли-небудь зустрічала.

— Тремтіння залиш тут, — раптом промовив він, не розплющуючи очей. Його голос був тихим, але заповнив увесь простір салону. — Там ти маєш бути байдужою до всього.

Він нахилився вперед, перехоплюючи мій погляд у напівтемряві.

— Повторюю тобі правила. Якщо хтось заговорить до тебе — ти німа. Ти не відповідаєш, не киваєш, не усміхаєшся. Ти дивишся крізь них. Якщо підійде Кайрос — а він підійде — ти ігноруєш його існування. Він буде провокувати, але твій нашийник захистить тебе від ментального впливу.

— А третє? — тихо запитала я, коли автомобіль почав сповільнюватися, а шини зашаруділи по гравію.

Каель подивився на мене важким, попереджувальним поглядом, від якого всередині все стислося:

— Третє і найважливіше: якщо ти побачиш Першого... не смій дивитися йому в очі довше секунди. Сховай усе, що відчуваєш. Бо якщо він помітить твій інтерес, то зацікавиться тобою у відповідь.

Машина зупинилася.

Водій відчинив дверцята, впускаючи всередину прохолодне вечірнє повітря. Каель вийшов першим і подав мені руку. Його долоня в чорній шкіряній рукавичці була твердою, як камінь.

Я ступила на землю і підвела очі.

Маєток Рекартона ор-Кона височів перед нами, як пам’ятник безжальній силі. Це була величезна, похмура будівля із сірого каменю, що нагадувала скоріше фортецю або гробницю, ніж місце для святкувань. Жодних прикрас, жодної ліпнини чи теплих вогнів. Лише гострі геометричні лінії, високі вузькі вікна, схожі на бійниці, і масивні колони, що підпирали важке, свинцеве небо.

Навколо не було саду. Замість дерев і квітів двір прикрашали статуї з чорного металу — абстрактні, ламані форми, що нагадували застиглі в агонії тіні. Усе тут кричало про владу і холод. Про світ, де немає місця слабкості.

Біля входу юрмилися репортери, їхні камери спалахували, як блискавки, вихоплюючи з темряви обличчя гостей. Але навіть вони поводилися тихо, не наважуючись кричати чи кликати когось, як це бувало на звичайних світських заходах. Тут панував страх.

— Тримайся поруч, — прошепотів Каель, кладучи руку мені на талію. Його пальці стиснули тканину сукні трохи сильніше, ніж потрібно, ніби він перевіряв, чи я все ще тут.

Ми рушили червоною доріжкою, яка на тлі цього сірого моноліту виглядала як кривава ріка, що тече просто в пащу чудовиська.

Величезні двостулкові двері відчинилися перед нами без жодного звуку, ніби поважаючи — або боячись — тих, хто входив.

Перше, що вдарило мене, — це тиша.

Я очікувала гулу голосів, сміху, музики, як це бувало на людських святах, про які я читала в книгах. Але тут панувала майже мертва тиша, яку порушував лише шелест дорогого шовку та дзвін кришталю. Музика грала — живий оркестр у кутку виконував щось повільне, тягуче й тривожне, — але вона не розважала, а скоріше гіпнотизувала.

Ми увійшли, і сотні очей миттєво звернулися до нас.