Розділ 19.1

Ранок настав занадто швидко, принісши із собою метушню, яка мені була не до вподоби. Після вчорашнього інциденту з вогнем я почувалася вичавленою, наче пуста оболонка, але часу на відновлення мені не дали.

Модистка, та сама жінка зі сталевим поглядом, повернулася. Цього разу вона не принесла мережива, яке я так успішно перетворила на попіл. Натомість на вішаку висіла сукня, від краси якої перехоплювало подих навіть у мене.

Глибокий, темний смарагд. Тканина — важкий шовк, що переливався під світлом ламп, нагадуючи поверхню лісового озера вночі.

— Господар наказав підібрати те, що підкреслить ваш вогонь, але не дозволить йому виглядати вульгарно, — сухо прокоментувала жінка, затягуючи корсет на моїй спині.

Коли я нарешті поглянула в дзеркало, то ледве впізнала дівчину, що дивилася на мене звідти. Темно-зелений колір створював неймовірний контраст із моїм рудим волоссям, роблячи його ще яскравішим, майже палаючим. Сукня облягала фігуру, як друга шкіра, закриваючи груди, але залишаючи оголеними плечі й ключиці. Це було стримано, велично і... дорого. Я виглядала не як сирота з вулиці, а як справжня леді. Або як дуже коштовна лялька.

Служниці мовчки завершили зачіску, зібравши волосся у високий вузол і випустивши кілька пасом біля скронь, а потім так само безшумно зникли, залишивши мене одну.

Але ненадовго.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Каель.

Він теж був одягнений для прийому: чорний камзол зі срібною вишивкою, що ідеально пасував до його темної аури. Його погляд ковзнув по мені, оцінюючи, вивчаючи кожну деталь. У його очах не було того голоду, що вчора, лише холодне задоволення власника, який бачить, що його майно готове до демонстрації.

— Ідеально, — промовив він, підходячи ближче. — Смарагд пасує до твоїх очей. І до твоєї отруйної натури.

Я промовчала, пам’ятаючи про урок стриманості.

Каель зупинився за моєю спиною. Я бачила в дзеркалі, як він дістав із кишені невелику оксамитову коробочку. Клацнув замок, і він витягнув звідти прикрасу — широкий оксамитовий чокер із великим чорним каменем посередині, оправленим у тьмяне срібло. Камінь здавався безоднею, що поглинає світло.

— Останній штрих, — тихо сказав він.

Його руки лягли мені на плечі, а потім ковзнули до шиї. Холодний метал торкнувся шкіри, і я здригнулася. Щойно він застібнув замок, я відчула дивне, неприємне відчуття — ніби невидима рука стиснула моє горло. Не душила, ні, але перекривала доступ до чогось важливого. Моя магія, мій вогонь, який завжди гудів десь на периферії свідомості, раптом стих. Зник. Я спробувала подумки потягнутися до іскри, але натрапила на глуху стіну.

Я схопилася за шию, намагаючись намацати застібку.

— Ти вдягнув на мене нашийник! — випалила я, обертаючись до нього. Злість знову скипіла в крові, але тепер вона не супроводжувалася звичним жаром магії. — Я тобі що, собака?

Каель розсміявся. Цей звук був низьким, вібруючим, і в ньому не було й краплі жалю.

— Тобі варто дякувати мені за таку прикрасу, моя пташко, — промовив він, перехоплюючи мою руку і не даючи зірвати чокер. — Це не просто нашийник. Це артефакт із моєї особистої колекції. Єдиний порятунок, що блокує твою магію від Першого.

Він нахилився до мого обличчя, і його усмішка стала хижою.

— Без нього ти для Верховного — як маяк у темряві. Твій вогонь занадто "гучний", занадто смачний. Цей камінь ховає тебе. Для всіх у залі ти будеш просто вродливою людиною, але всі будуть гадати, яка ж в тебе магія. Це створить трохи інтриги але не покаже тебе Першому. Бо якщо він відчує цей смак, то не заспокоїться, поки не привласнить тебе.

Він відпустив мою руку, але його пальці затрималися на чорному камені, поправляючи його на моїй шиї.

— Цей камінь робить тебе "ніким". І поки він на тобі — ти в безпеці.

Я важко дихала, відчуваючи холод каменя на шкірі. Це було принизливо — стояти перед ним у цьому нашийнику, відчуваючи себе безпорадною, позбавленою своєї єдиної зброї. Моя магія, яка завжди була частиною мене, зараз мовчала, наче її ніколи й не існувало. Але десь глибоко всередині я розуміла: він має рацію. Я бачила в його очах щось більше, ніж просто бажання контролювати. Там була настороженість.

І якщо навіть Каель, Другий з Тріади, вважав за потрібне сховати мене... то мені варто бути слухняною.

— Я зрозуміла, — прошепотіла я, опускаючи руки.

— Розумна дівчинка, — Каель задоволено кивнув і подав мені руку, обтягнуту чорною рукавичкою. — А тепер ходімо. Машина чекає.