Розділ 18.2

Я кинулася до підлоги, де валявся скинутий халат. Руки тремтіли, плутаючись у шовку, поки я гарячково намагалася прикрити свою наготу. Серце калатало так сильно, що віддавало болем у ребрах.

Каель навіть не поворухнувся. Він продовжував стояти біля дверей, спостерігаючи за моєю метушнею з тією ж ледь помітною, хижою усмішкою. Він не відвів погляду навіть тоді, коли я, нарешті загорнувшись у тканину, випросталася й пропалила його лютим поглядом.

— Ти не мав права входити! — випалила я, намагаючись відновити хоч крихту гідності, хоча щоки палали вогнем.

— Це моя кімната, Айро. У цьому будинку немає дверей, які були б зачинені для мене, — спокійно парирував він, і темрява в його очах повільно почала відступати, хоча хижий блиск залишився. — Особливо коли моя фаворитка вирішує влаштувати пожежу.

Він зробив крок уперед, і повітря між нами наелектризувалося.

— Але я радий, що ти послухалася, — він кивнув на купку попелу в каміні. — Хоча й не очікував, що ти сприймеш це настільки... буквально.

Каель нарешті відірвав погляд від мене і подивився на камін. Там, де ще хвилину тому палахкотів неприродний білий вогонь, тепер лежала лише купка сріблястого пилу.

— Звичайний вогонь не перетворюється на чисте світло, Айро, — промовив він задумливо, підходячи ближче. — І він не слухається емоцій так беззаперечно. Ти не просто спалила тканину. Ти знищила її структуру.

— Я просто розізлилася, — пробурмотіла я, відступаючи на крок назад.

Він хмикнув, і в цьому звуці почулося схвалення.

— Мені подобається, що ти спалахуєш, як сірник. Але якщо ти спалахнеш так завтра, то згориш дотла. Кайрос уже відчув твій потенціал. Твоє завдання на завтра — переконати їх усіх, що всередині тебе — порожнеча.

Він насувався на мене повільно, граційно, як хижак, що заганяє здобич у кут. Я інстинктивно сильніше затягнула пояс халату, до болю стискаючи вузол пальцями. Але під тонким шовком я була абсолютно гола, і його погляд давав мені зрозуміти: він це знає. Він бачить мене наскрізь. Я почувалася так, наче халата не існувало зовсім, наче я знову стою перед ним беззахисна, відкрита для будь-якого його бажання.

Я очікувала, що він торкнеться мене руками. Що вимагатиме продовження того, що почав поглядом. Але Каель зробив інше.

Він нахилився до мого обличчя, втягуючи повітря ніздрями, і я відчула, як залишки моєї магії — того самого білого жару, що все ще вібрував на шкірі — витягуються з мене. Це було схоже на холодний вітер, що пронизує кістки. Він «пив» мою силу, підживлюючи нею свого демона. Його очі на мить спалахнули задоволенням, як у ситого звіра.

— Солодка... — прошепотів він, і я мимоволі завмерла, заворожена цим дивним симбіозом.

А в наступну секунду світ вибухнув болем.

Каель не попередив. Він просто вдарив по моїй свідомості всією своєю ментальною вагою. Це було не схоже на попередні рази. Це було жорстоко, грубо, боляче. Ніби в мою голову вбили розпечений цвях.

Я скрикнула, хапаючись за скроні, і впала б, якби він не втримав мене за плечі.

— Захищайся! — гавкнув він, не послаблюючи тиску. — Не випускай вогонь! Ховай його!

Моїм першим інстинктом було вдарити у відповідь, випустити полум’я, щоб відкинути його. Але Каель, ніби чекаючи цього, стиснув мою волю ще сильніше, завдаючи нестерпного болю.

— Якщо ти випустиш хоч іскру — ти програла! — його голос гримів у моїй черепній коробці. — Згорни його! Стисни! Уяви, що ти ховаєш полум’я в кишеню! Заштовхни його в найглибші, найтемніші куточки своєї душі!

Сльози бризнули з очей. Це було неможливо. Мій вогонь вимагав волі. Але біль був таким сильним, що я, зціпивши зуби, почала робити те, що він казав. Я уявила, як скручую своє полум’я, ламаю його, трамбую всередину, у темну скриню, і замикаю на замок. Я робила себе маленькою. Непомітною. Порожньою.

Як тільки остання іскра зникла з моєї аури, тиск зник.

Я повисла на його руках, важко дихаючи, хапаючи ротом повітря. Голова паморочилася, а в грудях пекло від придушеної сили.

Каель струснув мене, змушуючи подивитися йому в очі. Тепер у них не було ні бажання, ні насмішки. Тільки холодна, жорстка серйозність.

— Ти зрозуміла, навіщо це? — запитав він.