Розділ 16.2

— Ти робиш успіхи, — прошепотів він, його голос був водночас м’яким і суворим.

Раптово Каель прибрав руку. Я захиталася, ніби втратила рівновагу, і полетіла просто на нього. Його сильні руки підхопили мене, і я відчула, як його тепло проникло крізь мою шкіру.

— Ти живий чи мертвий? — вирвалося в мене.

— Тіло було живим, коли наповнення змінилося, — на мій подив відповів затьмарений.

— А...

— Душа? Померла після моєї появи.

Я випросталася, намагаючись зберегти рештки гідності.

— Це було нелегко, — зізналася я, повертаючись до теми нашого уроку, ніби не почула щойно секретну інформацію.

Мої коліна дико тремтіли, і він усе ще продовжував підтримувати мене.

— Ніхто не казав, що буде легко, — відгукнувся Каель. — Наступного разу ти муситимеш звести стіни швидше й міцніше. Щоразу, коли ти намагатимешся опиратися моєму наказу, ти зміцнюватимеш свої щити.

Я дивилася на Каеля, і в голові не вкладалося, що в тілі переді мною знаходиться інша душа, яка прийшла з іншого світу. Це усвідомлення було дивним і тривожним, наче я розмовляла не з людиною, а з чимось чужорідним, що носило подобу людини.

— Саме наша поява під час Зламу допомогла врятувати цей світ, — раптом нагадав Каель. Його голос прозвучав стримано, майже механічно, ніби він не вперше промовляв ці слова.

Я пирхнула, відчуваючи, як у мені закипає сарказм:

— Ціною поневолення?

Каель уважно подивився на мене, його темні очі залишалися непроникними. Я раптом насупилася, відчуваючи, як назріває нове запитання, важливіше.

— Ти знаєш, чому стався Злам? — запитала я, сподіваючись отримати відповідь.

Він довго дивився на мене, ніби зважуючи, що сказати. Але замість того, щоб відповісти, Каель уникнув запитання.

— На сьогодні досить, — промовив він, його голос знову став суворим і відстороненим. — Я залишаю тебе. Ти мусиш продовжувати тренувати свої ментальні стіни самостійно. На тебе чекають інші заняття.

Я відкрила рота, щоб уточнити, які саме заняття він мав на увазі, але Каель уже зник, залишивши мене саму у вітальні.

Все ще приголомшена і трохи засмучена тим, що він пішов, я спробувала зосередитися на тренуванні. Відновлюючи ментальні стіни, я уявляла, як вони знову формуються навколо моєї свідомості, цеглинка за цеглинкою. Але без присутності Каеля це виявилося куди складніше. Моє роздратування наростало з кожним разом, коли стіна розвалювалася, ледь почавши підійматися.

Злість на саму себе все росла й росла, поки раптом на моїх долонях не спалахнув вогонь. Я злякано струснула руками, намагаючись позбутися його, але полум’я перекинулося на диван.

Я з жахом дивилася на те, що відбувається, не знаючи, що робити. Як раптом, ніби нізвідки, з’явився Істен із відром води й вилив його на диван, гасячи вогонь. Він подивився на мене докірливо, звинувачуючи поглядом у псуванні дорогого майна господаря.

— Ти дорого обходишся господарю, — промовив він із осудом, киваючи на обвуглений диван.

Я не встигла відповісти, як слуги-чоловіки швидко увійшли до кімнати й винесли обгорілий диван, залишаючи мене стояти посеред кімнати, приголомшену тим, що сталося.

— Ця річ — антикваріат. Вона була створена ще до Зламу, — знову натиснув на совість дворецький.