Розділ 12.3

Коли я зібралася вимовити фразу втретє, всередині мене спалахнув вогонь. Справжній, дикий, неконтрольований — ніби він повстав проти темної мітки, яку намагався накласти Каель Дарн. Ця боротьба перехопила подих. Біль і страх злилися в одне, а моя сутність кричала, намагаючись відштовхнути нав’язувану силу.

Та водночас я знала: я мушу пройти через це. Інакше все було б марно.

— Я приймаю його… — пауза вийшла довшою, ніж я очікувала. Горло стискалося, а слова здавалися нестерпно важкими. — Стаю твоєю, доки… доки ти цього бажаєш.

Коли я вимовила це втретє, востаннє, крізь тіло пройшла пекуча хвиля болю. Повітря наповнив запах гару. Горіла моя шкіра.

Мій вогонь бився всередині, прагнув вирватися назовні, але тепер, окрім власного опору, його стримувала ще одна ланка — знаки «затьмареного».

У ту мить я усвідомила: відтепер Айра Рейн примусово пов’язана з Каелем Дарном і його темною сутністю.

Коли ритуал завершився, я насилу розплющила очі й побачила, що туман розвіявся, залишивши по собі лише темні символи на моїй шкірі — трохи нижче ключиці. Темне клеймо з витонченим, складним візерунком. У самому центрі чітко проступало слово, значення якого було мені незрозумілим, але я здогадувалася: це й було родове ім’я Каеля Дарна.

У голові паморочилося. Перед очима стояла пелена. Зосередитися було важко, і постать Каеля, що височіла переді мною, здавалася розмитою. Та навіть у такому стані я вловила самовдоволену виразність його обличчя.

— Тепер ти справді моя, — промовив він, і в його голосі вже не було колишнього холоду.

Владність, утім, нікуди не зникла.

Каель Дарн простягнув мені руку, допомагаючи підвестися. Відверто кажучи, ноги ніби налилися свинцем, і кожен рух давався з неймовірним зусиллям. Я зібрала рештки сил, аби встати, та мене хитнуло. Затьмарений одразу підтримав мене.

— Тепер ти моя, Айро Рейн. І доки ти залишаєшся моєю фавориткою, ніхто і ніщо не зможе зазіхнути на тебе.

Частина мене все ще відчувала огиду до того, що я дозволила з собою зробити. Але інша… інша дивним чином відчувала зміцнення. Ніби я справді набула якоїсь сили. Хоча розумом я розуміла: це самообман. Правильніше було сказати інакше — я стала залежною від цього затьмареного, і ще невідомо, чим це для мене обернеться.

— Ходімо. Тобі час відпочити, — сказав він.

Щойно Каель відпустив мене, я зрозуміла, що більше не втримуюся на ногах. Сили остаточно зникли.

— Я не буду…

Я хотіла сказати, що не збираюся лягати з ним. Що я просто не в змозі зараз виконувати будь-які його вимоги. Але не встигла.

Темрява накрила свідомість, і я похитнулася назад. Останньою думкою перед тим, як усе згасло, було усвідомлення: удару об підлогу я так і не відчула.

Можливо, затьмарений устиг мене підхопити.