Розділ 12.2

— Частка Безкраю, — спокійно відповів він. — Місця, звідки я прийшов. Особливий пісок. Кожен затьмарений має його. У ньому — сила нашого демона.

Він трохи нахилив колбу, і темні піщинки перекотилися всередині.

— Це той самий пісок, — продовжив Каель, — на якому я лежав, коли переродився. Коли став тим, ким є тепер. Затьмареним.

Я важко ковтнула, почувши те, чим він зі мною поділився. Таке не знайдеш у книжках нашого світу. Цього не викладають у школах. Це було знання з іншого рівня — заборонене, приховане.

І якщо мені його відкрили, значить, відпускати не збираються.

Тривога всередині тільки зростала. Усе, що відбувалося, дедалі більше мені не подобалося. А потім Каель Дарн знову зробив те саме, що й за вечерею.

Він наказав.

— Стань у центр.

Тіло знову відмовилося слухатися. Я рушила вперед, не маючи змоги зупинитися, й завмерла саме там, де він хотів мене бачити.

— На коліна.

І знову — жодного вибору. Я просто впала вниз, боляче вдарившись колінами об підлогу. Біль спалахнув різко й гостро.

Та кого це хвилювало?

Каель повільно наблизився, тримаючи в руці колбу з чорним піском. Поставив її на невеликий столик поруч зі мною й окинув мене поглядом — уважним, оцінювальним, ніби вирішував, чи готова я до того, що буде далі.

Його очі затягнула нелюдська темрява.

І я зрозуміла — зараз переді мною не просто чоловік.

Його демон.

Темна сутність, замкнена в людській оболонці.

— Це буде боляче, — попередив він. Голос звучав спокійно, майже м’яко, але в ньому не було жодних сумнівів. — Проте болю можна уникнути, якщо ти повністю приймеш процес. Без спротиву. Недарма це називається ритуалом прийняття.

Я кивнула, хоча тремтіння видавало мене з головою.

Каель відкрив колбу.

Повітря в кімнаті миттєво змінилося. З неї вирвався густий чорний серпанок, який повільно розповзався простором. У ньому почали формуватися символи й знаки — рухливі, живі, немов наділені власною волею. Вони тягнулися до мене.

— Повторюй за мною, — його голос став тихим, ледь чутним серед шепоту, що здійнявся довкола.

Я здригнулася.

Звідки взялися ці звуки?

На мить здалося, ніби сам простір навколо нас почав говорити.

Каель продовжив, не відводячи від мене темного погляду:

— Нагадую, ти маєш сказати це вголос, Айра. Коли я почну наносити мітку, ти тричі промовиш:

«Я приймаю його і стаю твоєю, поки ти цього бажаєш».

Я заплющила очі, змушуючи себе зосередитися на його словах. Повторила їх подумки, одне за одним, аби нічого не переплутати, після чого повільно, важко кивнула.

І в ту ж мить знаки різко рвонули до мене, врізаючись в оголену шкіру під ключицями. Я здригнулася, коли від цього місця тілом поповз жар, розходячись хвилями, ніби живий.

— Говори! — наказав він.

Я відчула, як наштовхнулася на внутрішній бар’єр, ніби щось усередині мене впиралося, не бажаючи випускати ці слова назовні. Та все ж я змусила себе заговорити.

— Я приймаю його… — зробила паузу, збираючи подих. — Стаю твоєю, доки… доки ти цього бажаєш.

Я й уявити не могла, що це буде настільки важко. Слова застрягали десь посеред горла, вперто не хотіли прориватися. З кожною вимовленою фразою жар посилювався, переходячи у пекучий біль. Та я пам’ятала його попередження і змушувала себе не чинити опору.

— Ще раз!

Я облизала пересохлі губи — здавалося, ще мить, і вони розтріскаються, — і знову змусила себе вимовити ритуальні слова.

— Я приймаю його… — ковтнула. — Стаю твоєю, доки… доки ти цього бажаєш.