Розділ 11.3

Він запитально вигнув брову.

— Твій дворецький казав, що для всіх магічно обдарованих полонених у підвалах передбачені клітки.

— Клітки потрібні для перевиховання, — спокійно відповів він.

Я завмерла.

Отже, для них ми й справді лише ресурс?

Стає гидко.

— Якщо ми для вас лише джерело… то навіщо ти зі мною граєшся?

— А хіба тебе поселили в клітці? — кинув він у відповідь.

Я схилила голову, уважно вдивляючись у нього. Зрозуміти цього володаря було складно. Але одне стало очевидним: якщо я хочу знайти маму, мені доведеться обертатися у світі затьмарених. Можливо, вона належить одному з них. Перший крок — потрапити на вечір, де будуть фаворитки. Каель Дарн відкривав мені цей шлях.

Заради мами я була готова на все. Навіть прийняти роль, яку він мені нав’язував.

Я зблідла.

Він знову переграв мене.

Він мовчки чекав, уважно зчитуючи зміну емоцій на моєму обличчі.

— Тобто… якщо я стану твоєю фавориткою, то зможу супроводжувати тебе? — я насилу проковтнула слова.

— Саме так.

Затьмареним не можна довіряти. Але він пропонував єдиний шлях, що міг привести мене до мети. І коли він казав, що я сама попрошу надати мені цей статус, то мав на увазі саме це.

Фактично мені доводилося платити собою за шанс знайти маму.

Я зволожила пересохлі губи.

— І що від мене вимагатиметься, щоб стати нею? — спитала тихо, з гіркою іронією. — Повна покора?

Він відкинув голову й розсміявся. Моє запитання його відверто потішило.

Я не витримала й додала:

— Ти надто… земний для затьмареного.

— Ти ще ніколи не стикалася з нами так близько, — фиркнув Каель Дарн, ніби констатував очевидне.

— Звідки тобі знати? — я вперто намагалася зберегти самовладання.

— Жоден затьмарений не відпустив би тебе просто так, пташко, — його погляд знову потемнів, і в ту мить здавалося, що говорить уже не людина, а щось значно давніше й холодніше. — Повертаючись до твого запитання. Так, якщо я забажаю, це також входитиме до твоїх обов’язків. Але щоб носити статус фаворитки, потрібен ритуал.

— Ритуал? — цікавість у мені змішалася з тривогою. Я навіть не уявляла, що саме він може мати на увазі.

Каель ледь усміхнувся. Його погляд став крижанішим.

— Ритуал прийняття. Це не просто близькість. Це знак. Клеймо, яке буде випалене на твоєму тілі. Клеймо з моїм родовим ім’ям. Знак, що позначить тебе як мою.

Серце боляче стиснулося. Кров ніби застигла в жилах. Мені все це категорично не подобалося.

— Клеймо?.. — повторила я, відчуваючи, як усередині підіймається страх, змішаний з відразою.

Я завжди сприймала своє тіло як чисте полотно. Те, на якому маю право залишати сліди лише я сама.

«Твоє тіло — твій храм», — знову спливли в пам’яті мамині слова.

«Такі, як ми, можуть віддати його лише гідному».

Я знала, що це було не просто моралізаторство. У кожному її застереженні ховався сенс, який вона чомусь не поспішала пояснювати. Коли я зізнавалася, що не розумію, мама лише сумно усміхалася й казала, що слова все одно осіли в мені.

Мама… її вічні натяки, недомовленості. Інколи мені здавалося, що я була дорослішою за неї. Можливо, вона пережила щось таке, що навчило її мовчати. Але мовчання не врятувало нас. Бо тепер я стояла тут. Перед ним.

— Так, клеймо, — спокійно продовжив Каель, ніби говорив про буденну формальність. — Це традиція серед затьмарених. Воно не лише позначає твою приналежність, а й надає захист. Ніхто не зможе торкнутися тебе без мого дозволу. Ніхто не підійде надто близько, бо це означатиме образу мені.