Розділ 11.1

Коли я усвідомила, що мене більше нічого не стримує, різко відступила від столу й зупинилася біля стіни. Притиснувши руки до грудей, розгублена й розтріпана, я дивилася на затьмареного, який виглядав надто задоволеним собою. На відміну від мене, він спокійно повернувся на своє місце й знову сів за стіл.

— Сідай. Поїж, — запропонував він так, ніби нічого надзвичайного не сталося.

— Ти серйозно думаєш, що я зараз повернуся за стіл?! — обурення накрило мене з головою. — Після всього цього?

Тіло тремтіло. Думки плуталися, ніби хтось зім’яв їх у безладну грудку. Шок, сором, злість — усе змішалося й кружляло всередині, не даючи зосередитися.

— Це була лише сильна розрядка, пташко. Не варто так перейматися, — сказав він майже буденно. — Судячи з усього, перша.

Його погляд ковзнув по мені оцінювально, без жодного каяття. Від останніх слів я стиснула губи й поспіхом підтягнула корсет, який тепер ледь тримався. Магічний тиск зник, я могла рухатися, але полегшення не прийшло. Натомість з’явився інший страх — усвідомлення, що він здатен повторити це знову.

— Хай тебе забере Безликий! — різко кинула я, піднімаючи підборіддя. Гнів витіснив розгубленість.

— Зауваж, ти отримала свою частку відчуттів, тоді як я залишився ні з чим, — він розвів руками з награною образою. — Якщо вже говорити про постраждалу сторону, то це я.

Я примружилася, вдивляючись у його очі, в яких ще жевріло полум’я. Моє полум’я.

— Ти забрав мій вогонь!

Затьмарений виглядав задоволеним, мов ситий хижак. Лінива усмішка не сходила з його обличчя.

— Це лише незначна компенсація за певний дискомфорт, — відповів він легко.

Його рух під столом я помітила мимоволі. Щоки обпекло соромом. Спогад про те, що сталося, боляче в’ївся в пам’ять. Тіло ще не встигло заспокоїтися, і мені відчайдушно захотілося повернутися до кімнати, змити з себе ці відчуття, стерти його дотики — і власну реакцію на них.

— Я навіть не змусив тебе повністю роздягнутися, — кинув він між іншим.

— Що?.. — я не одразу зрозуміла.

— Твоя білизна залишилася на тобі. Хоча підозрюю, що зараз вона не надто зручна.

Я не знала, як реагувати на ці слова — вони звучали як знущання.

— Ти майже зґвалтував мене! — вирвалося в мене. Я знову обхопила себе руками, ніби це могло захистити.

Затьмарений підняв руки, удаючи цілковиту невинність.

— Я лише спровокував твій вогонь. Недарма казав, що ти надто емоційна. Усі відчуття були твоїми. Я міг знерухомити тебе, але не змушував відчувати. Ти сама захотіла пережити це. Захотіла відчути те, що прокинулося в тобі. Або ти воліла б, щоб це була не хвиля задоволення, а лють і біль?

Я відчула, як усередині знову все закипає. Злість рвала зсередини, але десь глибоко я знала — він частково має рацію. І це усвідомлення дратувало ще більше. Я злилася не лише на нього, а й на себе.

— Я ненавиджу тебе, — прошепотіла я, вкладаючи в ці слова весь біль і сором цієї миті.

— На здоров’я. Нас усіх ненавидять, — мовив Каель Дарн і спокійно потягнувся до страв. — Завдяки тобі я ситий магічно, але не фізично. А це різні речі. Потрібно поїсти. Ти або приєднуєшся, або просто сидиш і дивишся. До кімнати я тебе поки що не відпущу. Ми ще не договорили.

Я спопеляла його поглядом, але водночас тверезо оцінила шанси втекти. Їх не було. Жодного.

Тепер, коли спалах люті вщух, а тіло поступово поверталося під мій контроль, я знову могла мислити раціонально. І чітко зрозуміла: сперечатися зараз — марно.