Розділ 10.3

Його слова були водночас холодними й пекучими, наче лід і вогонь зійшлися в одному подиху. Вони викликали в мені суперечливі відчуття. Я розуміла, що маю чинити опір, але його дотики пробуджували щось, чого я не могла стримати. Це бажання зливалося з моїм вогнем, ставало його частиною, розпалюючи полум’я ще сильніше, проте спрямовуючи його вже не шляхом гніву, а небезпечної пристрасті.

Раптом він різко притягнув мене до себе. Його тіло було напруженим, твердим, і ця близькість змусила мене здригнутися. Я ковтнула повітря, але горло стислося, перехоплюючи подих. Тіло пройняла тремтлива хвиля. Я гостро відчула його силу, його беззаперечну перевагу.

Він знову торкнувся моєї шиї, плеча, повільно, майже навмисно затягуючи цю мить. Кожен його дотик звучав обіцянкою чогось глибшого, небезпечнішого, ніж я була готова прийняти.

— Ти станеш моєю фавориткою, — прошепотів він. — Хочеш ти цього чи ні. Але можу сказати одне: твоє тіло вже зробило вибір раніше за тебе.

Його слова проникали в саму глибину свідомості, наповнюючи її страхом і дивним, лякаючим збудженням.

— І сьогодні ти сама попросиш мене про цей статус.

— Ні! — я вперше за весь час його контролю змогла смикнутися в його руках. Але це лише вирвало з мене зірваний стогін: рух змусив мене ще гостріше відчути його тиск. — О, безликий…

— Він тобі не потрібен, — холодно відповів він. — Лише я.

Його рука ковзнула між нами, зосереджуючись на найуразливішому місці. Я схлипнула, ніби втрачаючи рівновагу й падаючи в безодню. Моя воля поступово слабшала під напором його дій. Я знала, що маю боротися, але кожна клітина тіла кричала про бажання піддатися цьому магнетизму, цій забороненій спокусі, яку він нав’язував.

Мені було потрібне щось. Будь-що, здатне звільнити мене від пута, що стискали зсередини. Це була лише магія? Мій вогонь? Чи щось інше — темне й невідоме мені раніше?

Він діяв упевнено, точно знаючи, куди тиснути, як ламати опір. Його дихання почастішало, обпалюючи мою шкіру, вкриту холодними мурашками. Я мимоволі трималася за нього, тіло зрадницьки відгукувалося на кожен рух.

— Дай мені це, Айро, — пролунало вимогливо, майже як наказ.

— Що?.. Я не розумію… — я похитала головою, дезорієнтована його вимогою.

— Дозволь собі, — повторив він. — Ти вільна.

Його слова не мали для мене сенсу. Яка свобода, коли всередині все натягнулося, мов туга пружина, а довкола неї кружляв вогонь, готовий вибухнути будь-якої миті.

— Я згорю, — попередила я хрипко.

Затьмарений лише всміхнувся, не припиняючи тиску. Його дії були наполегливими, майже впертими, ніби він свідомо підводив мене до межі, з якої вже немає вороття. Відчуття накочували хвилями, позбавляючи здатності тримати рівновагу.

— Палай, — тихо промовив він. — Палай для мене, феніксе.

Полум’я всередині мене зростало. Воно давно шукало виходу, і тепер стримувати його ставало неможливо. Цей внутрішній вулкан вимагав виверження.

— Я… я не можу… — ледве вимовила я, відчуваючи, як мій опір тане під його натиском.

Хотілося плакати, кричати, вирватися — і водночас все в мені тягнулося до нього, всупереч усьому. Він важко зітхнув, і його подих торкнувся моєї шиї, змусивши тіло здригнутися. Рухи стали впевненішими, і я зрозуміла, що більше не здатна протистояти цьому потоку почуттів. Уся моя сутність відгукувалася на нього, на кожен його крок.

— Так… — пролунало майже нечутно, але в цьому голосі відчувалася перемога.

І тоді я здалася.

Це було не просто тілесне відчуття. Це стало звільненням — від страху, від заборон, від ланцюгів, які я сама на себе наклала. У цю мить я раптом усвідомила: попри все, що відбувалося, я справді відчула себе вільною.

Мені захотілося злетіти. Піднятися вгору, мов птах. Я відкинула голову назад, не стримавши крику, коли хвиля відчуттів прокотилася тілом. Імпульси накочували один за одним. Невидима перепона, що стримувала мій вогонь, дала тріщину.

Полум’я вирвалося назовні.

Долоні спалахнули. Вогонь перекинувся на тканину піді мною й почав ширитися. Десь на краю свідомості промайнула думка, що зараз він може охопити всю залу. Але мене це більше не лякало. Хай навіть згорить увесь дім. Це була плата за гру, до якої він мене довів.

Мені навіть захотілося гірко всміхнутися від усвідомлення, що він сам за це відповість.

Та сталося несподіване.

Полум’я раптом змінило напрямок і потягнулося до нього, ніби він притягував його, мов магніт. Крізь напівзаплющені повіки я спостерігала за цим, зловтішно думаючи, що тепер він отримає по заслузі.

Але він не згорів.

Навпаки — він прийняв вогонь.

З радістю.

Він вбирав його в себе, поки не поглинув усе, що я вивільнила. Його обличчя спотворило задоволення, таке відверте й лякаюче, що мені стало моторошно. У темряві його погляду спалахнуло моє полум’я — справжнє, живе.

Це було дико. Нерозсудливо. І страшно.

— Чудово, пташко, — спокійно мовив він, відступаючи. — На сьогодні твій урок завершено.