Розділ 10.2

Від цього руху мене пронизав нервовий поштовх. Я напружилася, інстинктивно замикаючись у собі. Добре, що широка спідниця приховувала мою реакцію.

Раптом він відступив. Я різко розплющила очі. Невже на цьому все? Ні. Одним рухом він відсунув моє крісло від столу.

— Встань, — наказав він.

Магія накрила мене, і я знову не змогла опиратися — тіло підкорилося миттєво.

— Повернись до мене.

Я виконала й це, ненавидячи себе за слухняність. Завмерла перед ним, випроставшись, ніби на огляді. Його погляд ковзнув по мені з відвертим задоволенням. Він підійшов близько, обхопив мою талію. Я була певна, що він притягне мене до себе, та натомість він легко підняв мене й посадив на край столу.

— Твоя гра зайшла надто далеко, — зірвався мій голос. — Будь ласка, зупинись. Я… я буду слухняною.

Він лише іронічно всміхнувся. Його очі потемніли, тінь піднялася з глибини, затягуючи погляд.

— Ти ще не засвоїла урок, майси, — сказав він рівно й твердо. — Я відпущу тебе лише тоді, коли це станеться.

Нахиливши голову, Каель ковзнув губами вздовж моїх ключиць. Я мимоволі вперлася долонями в стіл і трохи відхилилася назад. Шкірою відчула його задоволену усмішку. Проклятий затьмарений. Чому я так реагую на нього? Вогонь у мені розливався по жилах, огортаючи все тіло. Здавалося, я палаю зсередини. Кожен його дотик, кожен погляд, що повільно ковзав по моїй шкірі, будив у мені відгук, попри впертий внутрішній спротив.

Його руки опустилися нижче, рухалися обережно, але наполегливо, ніби вивчаючи межі дозволеного. Чини опір, наказувала я собі, та дотики були надто точними, щоб їх ігнорувати. Подих збився, тіло відповідало швидше, ніж я встигала зібратися.

— Ти надто чутлива, — прошепотів він, схиляючись ближче.

Гаряче дихання торкнулося шкіри, і з грудей вирвався приглушений звук. Я заплющила очі, намагаючись стримати реакцію, але напруга лише зростала. Усе, що він робив, було виваженим і навмисним. Я розуміла: стаю дедалі вразливішою перед його владою, перед тими забороненими відчуттями, які він уміло пробуджував.

«Тіло — це храм», — часто повторювала мама. — «Такі, як ми, можуть довірити його лише гідному».

Затьмарений точно не належав до цієї категорії. Та зараз він методично штурмував мою фортецю.

Підтримавши мене за плечі, він наблизився ще ближче, і від цього близького контакту мене прошила хвиля жару.

— Свята Прародителько … — прошепотіла я, відчуваючи, як зрадливо тремтить голос.

Можливо, він надто захопився процесом, або ж контроль на мить послабшав, та я змогла підняти руку й заплутати пальці в його волоссі. Але замість того, щоб різко стиснути й відштовхнути, я лише трималася за нього — так, ніби боялася, що він відсторониться і все припиниться.

— Отямся, Айро… — вирвалося в мене, і лише за мить я усвідомила, що сказала це вголос.

Його тихий сміх, який я відчула шкірою, дав зрозуміти: він почув.

Він відсторонився зовсім трохи. В очах блиснула насмішкувата, майже виклична іскра.

— Майси, — мовив він спокійно, — мені не потрібно заглядати в твою свідомість, щоб сплутати думки. Для цього існують інші способи. Бачиш, як легко ти піддаєшся?

Його голос був глибоким, упевненим, і від цього ще небезпечнішим.

Він легенько торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти голову. Я зустрілася з його поглядом — темним, глибоким, майже бездонним. У цій темряві я побачила себе: розгублену, вразливу, надто відкриту перед ним. Такою я не була ніколи.

Затьмарений грався зі мною. І йому це подобалося.

— Ти сильна, Айро, — продовжив він тихо. — Але зараз… ти в моїй владі.