Розділ 10.1

Уперше в житті я відчула себе настільки беззахисною. Вогонь не зник. Він кипів у мені, метався, шукаючи вихід, але був замкнений у пастці. Кожна спроба вирватися наштовхувалася на невидиму перешкоду й розсипалася, лише підживлюючи напруження. Усередині зростав вибух — глухий, нестримний, мов вулкан перед виверженням.

Кутики губ затьмареного ледь піднялися, складаючись у самовпевнену усмішку. Якби він скував лише мій вогонь, я б знайшла спосіб відповісти. Та проблема була глибшою — я не могла зрушити з місця. Жоден м’яз не слухався. Саме це й породжувало справжній жах.

— Жоден хижак не відкриває своїх таємниць здобичі, пташко, — прошепотів він, нахилившись так близько, що його подих торкнувся мого вуха.

Його присутність відчувалася надто гостро. Дотик був майже невагомим, але водночас позбавляв рівноваги. Контрастом до цієї уявної м’якості стала долоня на моїй шиї — не стиск, а чітке нагадування про межу, за яку він може переступити будь-якої миті. Досить одного руху — і повітря зникне з легень.

Я важко ковтнула. Хвиля емоцій накрила з головою, перевантажуючи думки й почуття. Залишалося лише сидіти нерухомо, вдивляючись у стелю, мов у порятунок. Навіть слова зрадили — мій язик, зазвичай такий гострий, мовчав.

Він не відступив. Його голос став тихішим, майже уважним, і від цього ще тривожнішим. Пульс шалено калатав там, де його пальці ледь торкалися шкіри.

— Моя налякана пташко… — промовив він повільно. — Скажи, ти вже пізнала чоловіка?

Я лише стиснула губи, не бажаючи відповідати на це недоречне запитання.

Його хватка послабла. Долоня повільно ковзнула вниз, затрималася на ключицях, а подих торкнувся моєї шиї. Я загубилася у вирі відчуттів. Злилася, опиралася всередині себе, але не відчувала огиди — і це лякало найбільше. Мій гнів лише зростав через дивну, небажану реакцію тіла, через напруження, що виникло всупереч волі.

Раптом він різко смикнув тканину сукні, звільняючи мене з тісного полону одягу. Я судомно видихнула, усвідомивши, наскільки вразливою опинилася перед ним.

— Як ти смієш?! — голос зірвався, видавши мій шок.

Ніхто й ніколи не бачив мене такою. Уся зухвалість зникла в одну мить. Щоки спалахнули соромом, хоч я й намагалася триматися гордо.

— Смію, майси, — у його голосі прозвучала холодна насмішка. — Ти вже забула, що відтепер під моєю владою?

— Я належу лише собі. І нікому більше, — твердо відповіла я, хапаючись за ці слова, мов за останню опору.

Та моє заперечення не справило на нього жодного враження.

— Сьогодні твій перший урок, — промовив він рівно. — Урок покори.

Його рука лягла на мене владно, без жодної м’якості — як знак контролю, а не близькості.

— Це більше схоже на насильство, — сказала я.

Слова були єдиним способом опору, що мені залишався.

Він нахилився ближче, і в його голосі не було ані сумніву, ані співчуття.

— Насильство — це коли жертва може чинити спротив, — холодно відрізав він. — А ти — ні.

— Бо не можу! — вирвалося в мене від розпачу.

— Заспокойся, майси, — байдуже мовив він. — І отримай задоволення, яке я вирішив тобі подарувати.

Несподіваний, гірко-солодкий імпульс прорізав мене й рвонув просто до осердя вогню. На мій подив, стихія всередині відгукнулася. Полум’я, що рвалося назовні, наче завмерло, насторожено очікуючи продовження. І воно не забарилося. Затьмарений посилив тиск, уважно випробовуючи межі моєї чутливості, і я відчула, як вогонь слухняно підлаштовується під його волю.

— Ти крихка, — мовив він спокійно, оцінювально. — Але в тобі багато сили. Мені це до вподоби.

— Припини… — вирвалося в мене приглушено. Я заплющила очі, намагаючись зібратися.

— Ти ще не готова, — коротко відказав він і різко нагадав про свою владу.